Марина Вітер - Тінь графського серця, Марина Вітер

         Їхній шлях через підземелля привів до залу, що нагадував каплицю. Склепіння з каменю, старовинні свічники, а на вівтарі — печатка у формі перевернутого меча. Еліана зупинилась.

— Цей символ… Я бачила його в записах батька. Він належить Ордену Порожньої Корони. Вони винищували всіх, хто знав про це місце.

— Вони вже зникли, — кинув Альдеран, хоча сам відчув, як щось холодне ковзає по хребту.

— А якщо ні?

        Як на відповідь — темрява зашевелилася.

— Я думав, ти залишишся тим самовдоволеним боягузом, Альдеране, — пролунав голос із тіні. Хрипкий, знайомий… і наповнений зневагою.

       З темряви вийшов чоловік — високий, у темному плащі, зі шрамом через обличчя. Очі — лід і вогонь водночас.

— Раймон, — тихо мовив граф.

— Брат? — здивовано прошепотіла Еліана.

— Ні, — з гіркою посмішкою відповів Раймон. — Друг. Колишній. А тепер — суперник. І, мабуть, кат.

        Альдеран стиснув кулаки.

— Я думав, ти загинув у Лотарі. Ти ж тоді зрадив усіх.

— А ти зрадив мене, графе. Коли залишив мене серед вогню заради… грошей. За скриню із золотом ти продав дружбу, довіру… усе.

— Це була війна.

— Це була твоя правда. А тепер — моя черга.

         Раймон кинув на підлогу предмет, загорнутий у чорну тканину. Це був артефакт — ключ, вирізьблений із кістки, з рубіном посередині.

— Залиштесь. І ви помрете, — сказав він, і зник у тінях так само раптово, як з’явився.

— Він… не брехав? — Еліана не могла повірити в те, що чула.

         Альдеран довго мовчав.

— Ні. Не брехав.

— Ти справді залишив його?

— Я обрав… вижити. Це не було героїчно. Але це було правдою. Я тоді вважав, що так і має бути. Що гроші — єдиний захист. Єдина відповідь. І єдиний спосіб ніколи більше не бути слабким.

— І що тепер?

— Тепер… я не знаю.

         Вона дивилась на нього довго. Пес біля її ніг раптом загарчав — десь вдалині знову луною пронеслося ехо кроків.

— Він попереду нас. І якщо Раймон знайшов ключ, — сказала вона, — ми мусимо знайти двері.

— І знайти справжній скарб, — додав граф. — Навіть якщо я виявлюсь не тим, ким себе вважав.

         Вони рушили далі, крізь вузькі тунелі, у пошуках давнього залу, що, за щоденником батька Еліани, був серцем монастиря. Раймон ішов попереду… але граф Альдеран вже більше не був тим чоловіком, який думав лише про золото.

       У ньому починалося щось нове.

       І це нове... було небезпечнішим за всі скарби разом узяті.