Марина Вітер - Тінь графського серця, Марина Вітер

           За дверима — не скарбниця. Не тронна зала. Не храм.

           А порожнеча.

           М’яке біле світло заливало величезний простір, без стін, без підлоги, без стелі. Простір, де не було тіней, бо не було джерела світла. І не було часу.

          Альдеран зробив крок — і простір почав змінюватись.

         Перед ним з’явилась сцена. Сніг. Старий маєток. Він — ще хлопець, кричить на матір, що стала між ним і батьком. Він каже їй: "Коли виросту — знищу все це. Буду сильним. І ніколи не дозволю нікому знову мене зрадити."

         Голос Еліани озвався ззаду:

— Це твоя істина?

— Це... початок, — прошепотів граф. — Але не кінець.

         Зала знову змінилась.

         Тепер він стояв на полі бою. Серед трупів. У руках — мішок із золотом. А за спиною — крики поранених. Серед них — Раймон. Його голос тоді: "Альдер, прошу…!" Але він тоді пішов.

— Ти зробив вибір, — сказала Еліана. — І досі несеш його.

— Бо боявся. Боявся втратити контроль. Впустити когось у свій світ.

— А тепер?

           Граф мовчки дивився на простір перед собою. Його руки стиснулися, а потім розслабились. І — вперше — він став на коліна. Перед самим собою. Не в покорі, а в прийнятті.

          Тоді з’явилась вона — остання ілюзія.

         Еліана. Але не та, яку він бачив щодня. А та, яку він уявляв у найпотаємніших думках. Жінка, яка сміялась із ним. Торкалась його руки не з тривогою, а з довірою. Жінка, яку він міг... любити.

— Якщо це також ілюзія… — прошепотів він.

— То дозволь їй стати правдою, — відповіла справжня Еліана, ступаючи поруч. — Ми всі створені з поранень. Але це не означає, що не можемо зцілити одне одного.

         Простір раптом здригнувся. І голос — старий, мов камінь, промовив:

"Ти пройшов. Не тому, що був бездоганний. А тому, що обрав не себе."

         Промінь світла виринув із порожнечі, і в його центрі — не золото, не артефакт, а стародавній пергамент. Символ довіри. Символ нового початку.

        Альдеран взяв його — і в той самий момент зала почала зникати.

       Коли вони знову опинились у коридорах монастиря, Раймон стояв там. Його очі — спустошені.

— Ти зробив це, — прошепотів він. — І я не розумію як.

— Я нарешті не боявся побачити, ким я став, — відповів граф. — І ким ще можу бути.

         Раймон відвернувся… але не пішов. Лише мовчки кивнув. Вперше за багато років — без ненависті.

         Коли вони вийшли на світло, вечір вже захопив небо. Повітря було свіже, як нове життя.

         Еліана зупинилась, глянувши на Альдерана.

— Ти більше не той чоловік, що стояв біля воріт монастиря.

— Ні. Але якщо я залишусь… може, з часом, стану тим, ким хотів бути. Якщо ти…

— Я залишусь, — сказала вона. — Бо історія тільки починається.