Марина Вітер - Тінь графського серця, Марина Вітер

Розділ III. Тиша у камені

         Ранок зустрів їх сивим туманом, що стелився над землею, мов покривало над тілом. Монастир Сен-Рош, колись величний, тепер лежав у руїнах, обгризений часом і мовчазною присутністю чогось... неправильного. Вежі мов зуби старого велета, а кам’яні арки гнили й тріщали, як ребра давно забутої істоти.

        Альдеран тримав у руці мапу. Символи на ній збігалися з різьбленнями над входом. Те, що спершу здавалося вигадкою діда, починало набирати форму реальності.

— Тут, — прошепотів він, ніби боявся, що щось почує.

        Еліана мовчки йшла позаду, тримаючи ліхтар і ніж. Її пес, тінь на чотирьох лапах, рухався беззвучно.

        Коли вони зайшли всередину, світло ліхтаря заскочило по старих фресках. На них були зображені ченці — із закритими очима, ніби сліпі або мертві. Стеля осипалася, але лунка тиша все ще жила в кожній тріщині.

— Тут нікого не було багато років, — прошепотіла Еліана.

— Або були, але не вийшли, — відповів Альдеран.

          Підлога в центральному залі раптом провалилася. Жиль закричав, та граф встиг схопити його за руку. Внизу — темрява, глибока, мов сама ніч.

— Це пастка, — прошипів він. — І це означає, що ми близько.

          Вони обійшли зал і знайшли вхід до підземелля. Сходи, вологі, слизькі, вели вниз. Кожен крок луною розносився вглиб, ніби будив щось, що спало.

— Ваша світлість, може, не варто? — нервово промовив Жиль.

— Тепер уже пізно зупинятись, — сказав граф.

          У підземеллі було холодно. Кам’яні стіни мали символи — ті самі, що на мапі. Але серед них був один новий. Еліана зупинилась, нахилилась і провела пальцями по ньому.

— Це знак ордену Хранителів. Мій батько писав про них у щоденниках. Вони — не просто охоронці скарбу. Вони — судді.

          Альдеран зневажливо хмикнув:

— Ще одна вигадка. Скарб або є, або його нема. А легенди — для бідних і наївних.

         Еліана поглянула на нього з вогником у очах:

— А ти не подумав, що саме твоя жадібність може тебе знищити?

— Якщо вона й знищить — значить, я був слабкий. А я не слабкий, Еліано.

          Вона не відповіла. Але у темряві її очі блищали. Вперше — не страхом, а чимось іншим. Можливо, початком поваги. Можливо — ледь вловимим сумом.

          Коли вони дійшли до старовинних дверей з написом латиною “Тільки чисте серце відкриє шлях”, Альдеран зупинився.

— Чисте серце, — повторив він з іронією. — Ну, тоді ми приречені.

— Не все так просто, графе, — Еліана підійшла ближче. — Можливо, йдеться не про безгрішність. А про намір.

— Я маю чіткий намір, — прошепотів він, торкаючись дверей. — І він веде мене вперед.

           У ту ж мить двері затремтіли... і почали відкриватися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍