Віктор Харон - Я не хочу повертатись , Віктор Харон

Тіні минулого

Наступного дня Анна пішла до маленького магазину в центрі села, щоб купити хліб і кілька консервів. Там, за прилавком, стояла бабуся з добрими зморшками на обличчі — Марія Іванівна, як її називали місцеві. Вона привітно всміхнулася Анні, коли та поклала покупки на прилавок.

— Ти та дівчина з міста, що в старій хаті оселилася? — спитала бабуся, загортаючи хліб у папір.

— Так, я, — кивнула Анна, трохи здивована цікавістю.

— Добре, що приїхала. Тут тихо, душа відпочиває, — сказала Марія Іванівна, а потім додала, понизивши голос: — Бачила, ти з Юрієм біля річки вчора сиділа?

Анна відчула, як щоки трохи почервоніли.
— Та випадково вийшло. Він місток лагодив, а я малювала.

Бабуся кивнула, ніби це все пояснювало, але її очі стали серйознішими.
— Хороший він чоловік, Юрко. Тільки самотній дуже. Як дружина його померла три роки тому, то ніби й сам із собою перестав говорити.

Анна завмерла, тримаючи пакет із покупками. Вона не чекала такого одкровення — і тим більше не знала, що сказати.
— Померла? — перепитала вона тихо.

— Так, — зітхнула Марія Іванівна. — Хвороба забрала, швидко все сталося. Олена його була — як сонце для нього. А після того він у лісі й живе, ніби від людей ховається. Шкода хлопця.

Анна кивнула, відчуваючи, як у грудях щось стиснулося. Вона подякувала бабусі й вийшла з магазину, але слова Марії Іванівни не йшли з голови. Юрій, із його мовчазною силою й короткими відповідями, раптом постав перед нею в іншому світлі. Вона згадала його усмішку біля річки — таку стриману, але живу. Чи був у ній біль? Чи просто втома?

Дорогою додому Анна зупинилася біля краю лісу. Вона уявляла Юрія в його хаті — самотнього, із тими ж темними очима, що дивилися на неї в лісі. Їй захотілося дізнатися більше, але водночас вона боялася — не його, а того, що це знання могло щось змінити в ній самій.

Коли вона дійшла до своєї хати, сонце вже сідало. Анна сіла на порозі з чашкою чаю й відкрила блокнот. Цього разу її рука не тремтіла. Вона почала малювати — не річку й не ліс, а обрис чоловічої постаті з сокирою в руках. Ескіз був грубим, але в ньому відчувалася сила. Анна відклала олівець і довго дивилася на малюнок, ніби намагаючись зрозуміти, що саме вона побачила в тому мовчазному ліснику.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍