Юлія Рудишина - Чарівниця південного моря, Юлія Рудишина

Через рік Сонячний берег був все таким же – гарячим та шаленим, сповненим ритмів фламенко та ароматів квітів і моря. І Ренат приїхав сюди без надії – але вперто сидів в ресторані на тій самій площі, де рік тому зустрів пристрастну іспанку. Сонце бурштином плекало вулички, музиканти співали на розі, танцювала чорнява смуглява морена, хвилюючи погляди голими руками та крутими стегнами, затягнутими в червону тканину традиційного каталонського плаття з воланами.

Ренат чекав весь день, а потім пішов до берега, вдивляючись у кожне жіноче обличчя з потайною надією, що його русалка знову припливе в це сонячне та грайливе місто кохання та радощів. Як пройшов цей рік для нього? Ренат багато працював і намагався не думати про свою втікачку. Це було важко. До того ж намагалася помиритися колишня наречена, переслідуючи своєю настирною увагою та удушливим коханням. Награлася в вільну жінку, але було запізно. Більше не одна красуня не привертала погляду. Не торкалась серця.

Ренат чекав, коли знову опиниться тут, на сонячному березі. Коли буде вдивлятись у синю даль, намагаючись розгледіти серед хвиль дівчину з риб’ячим хвостом та лускою на обличчі і руках. Хоча чого це він вирішив, що вона виглядає саме так? Про морських відьом, скільки він не шукав, майже не було інформації – лише казки та легенди, в котрих коханцям чарівниць ніколи не вдавалося зберегти свою любу. Всі ті казки пронизані були відчаєм та тугою. Чоловіки завжди втрачали своїх морських чарівниць.

Він ходив проміж скель з таємничими печерами, де рік тому кохавсь з Кармен. Вдивлявся в кожний камінь – немов вона могла стати уламком скелі, і іноді уява грала його почуттями, і здавалось, що камінь схожий на дівчину з риб’ячим хвостом.

Ця відпустка не була схожа на попередню. І Ренат став іншим. Сьогодні він ніколи не відпустив би Кармен. Він вкрав би її – що завгодно зробив, але не відпустив би!

І коли сутеніло, він побачив, як по берегу йде жінка в червоній довгій сукні. Чорні кучері спутані вітром, блищать очі, немов вбирають в себе останнє сонце… Плечі закриті мереживною хусткою, буси та браслети з бурштину – немов маленькі сонечка. Така ж гарна. Ні. Ще гарніше!

Серце забилось у грудях, і Ренат на мить завмер, немов не вірячи в те, що бачить. А раптом то фантом, гра його уяви?.. Але кинувся назустріч і побачив, як вона теж метнулася птахою. Летіла біля кромки моря, відкинувши хустку, яку підхопив вітер та жбурнув у хвилі… Летіла та кричала йому щось на незнайомій мові, яку він ніколи не чув.

- Te quiero! – крикнула іспанською, кидаючись йому в обійми.

І неважливо було – чи відьма вона, чи русалка. Головне – вона тепер з ним. І вона його кохає.

Назавжди.

Це він прочитав в її пронизливо-сірих очах.

- Yo también te amo… Я теж тебе кохаю.

Кінець