Юлія Рудишина - Чарівниця південного моря, Юлія Рудишина

2

Вона сказала, що її звуть Кармен, і Ренату здалось, що то не справжнє її ім’я. Але він не став перепитувати – коли вона хоче пограти, він пограє. До того ж в той день він ще не думав, що ця гра зайде так далеко. Він хотів просто гарно провести час та насолодитись коханням цієї чарівної жінки. Навіть думки не було тоді, що в цього курортного роману буде якесь продовження. Він жив сьогоденням, не думав про завтрашній день. І коли на поганій іспанській питав свою Кармен, чи зустріне її ще коли, вона сміялась та відповідала: «Mañana!» І він знав, що це не треба перекладати як «завтра». Маньяна – в Іспанії може бути «коли-небуть» або «ніколи»…

Але поки вони кружляли вуличками старовинного міста, зупиняючись у ресторанах та парках, дивились на камінне мереживо альтанок та храмів, заходили в невеличкі сутінкові каплиці з величними скульптурами та прикрашеними квітами колонами на вівтарями… Потім, коли сонце вже сідало, опинились на дикому пляжі з валунами та старими човнами, що поросли мушлями. Здавалось, Кармен знає цей пляж дуже добре – вона одразу повела Рената до скал, де були невеликі печери, з яких відкривались величні види на синю гладь.

Тут не було нікого, немов туристи і не знали про це потаємне місце. Воно було сповнено романтики та чарів. І коли Кармен нарешті поцілувала Рената, немов втомившись чекати, коли він сам це зробить, світ перестав існувати. Були тільки її п’янкі солодкі губи, тільки її руки з прохолодними долонями – не дивлячись на спеку, все тіло його Кармен було таким дивним, немов вона тільки-но вийшла з льодяної річки. Але це навіть сподобалось Ренату, він грів її долоні та плечі, поцілунками немов намагався розтопити той лід.

Сонце сіло, і в світі повного місяця, сріблястому та неземному, тіло Кармен здавалось вкритим чарівними блискавками або риб’ячою лускою. Вона вся була – немов казка або сон.

І він насолоджувався цими чарами південної гарячої ночі. І Кармен билась в його руках – немов рибка у сітці рибалки. Інколи здавалось, що її зіниці становляться вузькими – як у кішки, і світяться вночі. А чорні очі міняють колір на сталево-сірий, відтінку океану в туманний день. Але він не звертав на це уваги, вирішивши, що то гра світла і тіні, гра місячного сяйва на тілі його русалоньки.

- Te amo, - шепотіла вона, і він відповідав їй луною.

- Te quiero, - хотілось кричати йому всіма мовами світу. – Yo también te amo. Я хочу тебе… хочу тебе…

Вони погано знали іспанську, але цих слів було досить, щоб зрозуміти одне одного. Та й чи була їм потрібна тієї пристрасної та шаленої ночі взагалі якась мова і якісь слова? Їх мовою були поцілунки та дотики, за допомогою котрих вони вивчали тіла одне одного. Вони не думали про завтра, а Ренат взагалі не думав ні про що – ні про те, що його відпустка скоро скінчиться, ні про те, що Кармен може зникнути вранці, як туман, як сон.

Вони кохались на південному березі, забувши про все на світі. І любитись з цією жінкою, обіймати її прохолодне струнке тіло було в ту палаючу ніч єдиним, чого Сокіл хотів від життя.

Він жадав її так, як ніколи в житті.

Ця спокуслива жінка, сповнена пристрасті гарячого півдня, дарувала йому себе – як в останній раз. Цілувала – немов прощалась навіки. Обіймала так, ніби хотіла назавжди залишитись хоча б тінню, відблиском сонця, яке зранку осліпило їх, безжально розірвало оксамит спраглої до кохання ночі.

Ця збудлива жінка знову і знову притискалася до нього та шепотіла на чужій мові якісь палкі слова. Можливо, вони були про кохання. Або про пристрасть. Їх було багато – але вони були с присмаком гіркого полину. І хоч він не розумів її мови, ці слова здавались найбажанішими в житті.

Любитися під шепіт хвиль, на дикому пляжі… Ренат не міг повірити, що здатен на все це – що не вмовив свою випадкову коханку відправитись в готель, і тепер вони сидять на піску, сховані уламками скелі від всього світу, і обіймаються, знову і знову даючи собі і одне одному обіцянки, які, можливо, ніколи не будуть виконані.

Це був потяг – неймовірний, нереальний, настільки шалений, що здавалось, ніколи не було та не буде в житті нічого схожого. Всі – лише тіні. Примари.

І безумний голод тіл вони тої ночі так і не змогли втамувати. Почуття поглинали їх немов океан, спопеляли немов пожежа. Вони пізнавали одне одного з дикою, несамовитою жагою.

Тендітна чаклунка, вона зачарувала його – бо могла бути й норовливою, як дика кобилиця, а могла стати ніжною, як пелюстки троянд. Палка та гаряча, вона віддавалась йому немов останній раз.

Немов в неї ніколи не було кохання – і більше не буде.

Вона була дивовижна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍