Юлія Рудишина - Чарівниця південного моря, Юлія Рудишина

4

Вже вечоріло, коли Ренат пиячив в одному з барів на пляжі. Йшов другий день після того, як Кармен покинула його. Хвилі мірно накатували на беріг, приносили з собою мушлі та щось шепотіли про втрати. Заклад був сповнений ритмів фламенко, співів місцевих дівчат з низькими голосами, що нагадували шум моря, сповнений крику та відчаю гітар, які акомпанували співачкам… Люди танцювали, веселились, шумними компаніями приходили до ресторанчику, щоб спробувати найсмачніші в місті  хамон та херес.

А Ренат не хотів нічого. Він пив, але його не брало. І замість відчаю раптом почав відчувати злість. На себе, що відпустив жінку зранку, не дізнавшись адреси чи номеру телефона, на неї – що покинула його, на цих веселих та шумних людей, що зараз насолоджуються життям і не розуміють, що в когось це життя розбилось на уламки.

І на долю, яка привела його у це місто. Прокляте місто. Краще б він жив, не знаючи ніколи Кармен та її цілунків. Її обличчя – смагляве та схоже на циганське – стояло перед очима, куди в він не дивився. І замість танцюючих дівчат – він бачив тільки її. Її зміїний тонкий стан, її круті стегна, що нагадують гитару…

Бармен співчутливо спитав:

- Щось сталося? Ти немов загубив щось важливе або втратив справу свого життя.

Ренат хоч і не дуже добре знав іспанську, але зрозумів і відповів, ледве підбираючи слова та інколи користуючись перекладачем в телефоні:

- Я вчора зустрів одну жінку. Вона сказала, що її звуть Кармен, але я думаю – то не справжнє ім’я. Ми були тут вчора. Може, ти знаєш її? Вона пила сангрію та танцювала фламенко з вашими музикантами… Вона щезла. Я шукав її по всьому місту, але немов і не було ніколи такої. Треба змиритися, що вона просто погралась. Зазвичай так роблять чоловіки, треба ж такому!

- Знаю я одну місцеву Кармен, - промовив хлопець з гіркою посмішкою та налив Ренату ще випити. – Якщо то та, про котру я думаю, то не шукай її, чоловіче. Ніколи не знайдеш, якщо вона сама не схоче. І так, це дійсно не справжнє ім’я, ніхто не знає – як її звуть чи звідки вона. І шукати її даремно. Я певен, її вже й немає тут…

- Я так і думав, - сумно посміхнувся Ренат, дивлячись на море, але ледь не вдавився хересом, коли почув подальші слова бармена, навіть відкрив перекладач, щоб зрозуміти правильно.

- Це бруха, чарівниця, морська відьма якщо хочеш… в неї та її сестер багато імен. Але всі вони – як туман над морем. Як вітер. Вона – як морська вода, як піна на гребні хвилі. Ніколи ти не знайдеш бруху, якщо вона того не схоче. Ти чув ці легенди?..

- Ні, - перевів погляд на хлопця Ренат. – Але здається, я забагато випив або неточно переклав твої слова, бо те, що я чую – ніяк не може бути насправді.

- Вчора була чарівна ніч – найдовша ніч. В таку виходять на берег чарівниці, що живуть на дні морському, шукають собі чоловіків для кохання та пестощів, а зранку зникають в глибині, щоб повернутися наступного року… - Бармен теж задивився у морську далечінь, немов хотів побачити там русалку. – Багато хто з місцевих чоловіків полюють на красунь, шукають їх чарівної ночі, але мало кому щастить, як тобі. Кажуть, кохання чаклунок незабутнє. Що наші жінки не вміють так кохати. Це правда, чоловіче? Чи кохання морської відьми таке неймовірне?

- Правда, - відповів той та допив до кінця свій херес. Хотілось напитись, але це була марна справа. – Тобто ти кажеш, що шукати її даремно, і виходять ці жінки на берег лише раз у рік?..

Невже він вірить в цю маячню? Ренат подумки сміявся з себе – місцевий хлопець бере його на посміх, глузує з нього, а він і ведеться, як дурень!

Але навіть якщо він не повірить – він повернеться сюди через рік і буде чекати на березі свою Кармен. А поки він буде далі шукати її. В нього залишилось від відпустки три дні. Так, такої гарячої відпустки в нього ще не було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍