Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

— Тікай!

І я тікаю. Тому що тоді його захист буде марним. Тоді Айзек постраждає дарма. А він постраждає у будь-якому випадку. Біжу щодуху. Кров заливає обличчя, проте не зважаю. Потім. На адреналіні вибігаю до наступної зупинки. Якраз їде автобус. Заплигую у нього, всідаюся в кінці, та намагаюся серветками з сумочки витерти кров. Поки дістаюся потрібно району під назвою “Едем”, кров якогось чорта не зупиняється. Не тече водоспадом, але все одно цівками стікає на губи. Тримаю серветку біля носа, коли виходжу, так і прямую до будинку Деймона. Сподіваюся, він спить. Не хочу, щоб бачив такою, або нажалівся батькові, і тоді моя робота у нього закінчиться так і не почавшись.

В будинку мене проводжає охоронець й паркувальник автомобілів. Їх обличчя повні презирства. Плювати. Підіймаюся на двадцять перший поверх ліфтом знову пробуючи витерти кров, благо, тут є дзеркало, але марно. У квартиру заходжу тихіше, ніж ходить кішка. У повній темряві прямую до ванної кімнати. В приміщенні дуже тихо, подумки дякую, що Поузі спить й дістаюся потрібних дверей. Відмикаю їх й вмикаю тонку цівку води з крана. Починаю змивати кров.  У темряві погано видно, втім, світло не вмикаю. Полощу рот повний крові й присмаку металу. Вирівнююся, намагаюся розгледіти у дзеркалі обличчя, аж раптом чую:

— І де ж ти була, крихітко? 

Ціпенію. Повільно повертаюся на голос. Клятий Деймон вмикає світло. Одразу впадає в очі закривавлена раковина й розводи на моїй шкірі, які помічаю у дзеркалі краєм ока. 

— Вдома, — сухо відрізаю.

Він вигинає чорні брови. Серйозний, навіть насуплений.

— Тебе б'ють вдома? 

— Ні. 

— Тоді це що? — поглядом вказує. Склав руки на міцних, гарних грудях без футболки й темно-синіми очима мені тут нерви тріпає. — Брала участь у гладіаторських боях? 

— Не твоя справа.

— Справді? Ти працюєш на мене. У тебе побачення з Олівером Дрейком.

— Йди до біса, Деймон, — фиркаю, повертаюся до дзеркала і тепер більш ретельно змиваю кров. Під очима вже синці з'явилися, а ніс розпух. Красуня, нічого не сказати. 

Темне волосся сплуталося, бліда шкіра у червоних плямах через те як сильно терла її, бурштинові очі повні сліз, які досі стримую. 

— Я очікую, — наполягає. 

Глибоко вдихаю, знову повертаюся до нього.

— І чого ж саме ти очікуєш? 

— Я відпустив тебе, вважай вихідний мала, а ти повертаєшся вся у крові. — холодно викарбовує. 

— На мене напали. Радієш? Задовольняє відповідь? Ледве втекла, якби не Айзек… — тихіше додаю. 

— Хто? Де? — коротко.

— Та яка збіса різниця? Такі як ти в таких місцях не бувають!

— Що ж там робила ти? 

— Додому ходила! Казала вже!

— Район. 

— Що?

— Назва району.

— Запитуєш? — не приховую подиву. Не розумію, що замислив.

— Покажеш. Збирайся.

Деймон розвертається і зникає у темряві квартири. За мить повертається. В руках два шоломи, а він одягнений у шкіряний одяг. З подивом оглядаю все.

— Що ти задумав? 

— Мій внутрішній псих хоче вийти, їдеш? 

Серце б'ється швидко. Це не помста за тебе, дурепо. Це Поузі просто пар бажає випустити й чому б це не зробити з користю. Врешті, Айзек точно у біді. Не давати надії тішитися. Не давати!!!

— Їду. — хапаю з його рук шолом.