Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Глава 3

Весь цей час я кипіла від гніву, і от нарешті солодка мить, коли його можна випустити.

— Ти, — сичу, повернувшись до нього. — Ти просто прокляття. 

Деймон заводить машину навіть не дивлячись на мене. Ідеальний профіль зараз вабить лише тому, що я хочу поцілити кулаком йому в ніс.

— Олівер Дрейк прекрасний чоловік, крихітко.

— То сам йди з ним на побачення!

— Мені потрібно з ним співпрацювати. Якщо ти моя тінь, то допомагай! Ніхто не змушує тебе спати з ним.

— О, справді? А я от думала, що доведеться! — гарчу.

— Наступного разу будеш сипати менше цукру.

— Це помста за каву? — вибухаю. 

— Можливо. 

Не втримуюся, таки бʼю його в плече. Деймон сміється, клятий негідник. 

— Ми живемо в одній квартирі, не страшно, Поузі? — сичу.

— Власної тіні боятися? — саркастично.

— Варто було б. 

— Ти мені не загроза. Швидше, прикра вада.

— Вада? — фиркаю. 

— Саме так я сказав.

— Зупини машину.

— Ні.

— Зупини кляту залізну хрінь інакше я вирву все твоє волосся.

Він все ще продовжує насміхатися, але гальмує. Вилітаю з авто й гучно гупаю дверцятами. Інші авто сигналять, тикаю їм середній палець, маневрую, щоб мене не розчавили й встаю обабіч. Проводжаю поглядом червону машину Деймона. 

— Зіпсую твоє життя, — гарчу під ніс.

Згодом викликаю таксі. В мій район, де живе мама і сестра, вона їздить тільки вдень, коли настає темрява ніхто не хоче там бути. Через годину розплачуюся з водієм й виходжу з машини поруч з домом. Мама зустрічає на порозі. Широка усмішка на втомленому обличчю одразу додає краплинку радості. Що б не було, мама завжди намагається усміхатися. Обіймаю її та проходжу в дім. Запах ліків змішаний з хворобою торкається кінчика носа. 

— Донечко, — ласкаво каже, поки йдемо на кухню, — Лейла спить. Будеш їсти? 

— Ні,  — відмовляюся. —  Я гроші привезла. Вистачить на нові ліки.

Кладу на стіл пачку купюр. Після ресторану планувала все одно поїхати додому, тож окрім вибриків Деймона, нічого мої плани не змінило. 

— А ти? — мама сідає навпроти й з обережністю оглядає купюри.

— А я, що? — усміхаюся.

— Тобі потрібно їсти, жити за щось…

— Не турбуйся мій роботодавець забезпечує їжею. 

— Розкажи ще раз, що саме ти робиш…

— Допомагаю власнику однієї компанії. Таке, різне буває. 

Я навмисно не кажу мамі, що живу з ним під одним дахом, хвилюватися почне. Не хочу. Досить, що вона все життя нервувала через нас з Лейлою, відсутність грошей, кредити, борги й батька, який тільки й робив, що гуляв та грав. Навіщо їй турбуватися через Деймона, який не здатний контролювати власні емоції? 

До пізньої ночі проводжу час з мамою. Сестра прокидається досить пізно, тож сиджу з нею буквально кілька годин. Між нами різниця у два роки, їй двадцять, і чотирнадцять з них вона бореться з раком легень. Останнім часом лікарі починають відмовляти їй у лікуванні, а вона почувається гірше. Згодом йду. Важкість на серці, котра щоразу падає тягарем десь зверху, супроводжує мене всю дорогу. Враховуючи, що вночі доводиться з нашого району вибиратися пішки, я маю вдосталь часу, аби пожаліти себе й Лейлу. 

Доводиться прискорити крок, коли з різних кутків чути крики, бійку й хто знає, що ще за звуки. Майже біжу. Ще не довго, аби дістатися автобусної зупинки, а там заховатися серед інших людей та сидінь. Звісно, доведеться йти теж пішки до дому Деймона, проте в їх елітному районі ніхто нікого не б'є, ніхто не ризикує опинитися з діркою поміж ребер. 

Подумки наспівую пісеньку Адель  під ніс  й майже дістаюся кінця вулиці. Вже за рогом мене відділятиме кілька метрів від освітленої зупинки. Прошу час зупинитися, аби встигла. Наш район завжди потопав у темряві, беззаконні, нападах, зґвалтуваннях та грабуваннях. Неодноразово доводилося відбиватися від виродків, які називають себе королями вулиць. 

Крики стають ближче. Чи то я наближаюся, чи то вони наздоганяють. Завертаю за ріг, біжу вперед, озираючись. Не одразу бачу, що масова бійка якраз на зупинці. Навколо порожньо. Взагалі нікого. Різко зупиняюся. Доведеться обійти й ризикувати наштовхнутися на ще когось, або пройти повз, так ближче до наступної зупинки. Поки роздумую, один з тих, хто б'є іншого, помічає мене. Кричить, щоб вшивалася. Задкую, але несподівано впираюся у чиєсь тіло. Повільно обертаюся. Це хлопець, його обличчя вкрите татуюваннями, очі злі, звужені, а губи надто бліді як для здорової людини. Він міцно хапає за руку вище ліктя й сичить, схилившись:

— Спіймав. 

— Пусти її, — лунає голос. Не одразу впізнаю власника, та варто йому наблизитися, завдавши удару комусь у пику, бачу — це мій друг дитинства, один з нормальних — Айзек.

— Що ти мені зробиш? Змусиш? — уїдливий голос позаду. Пальці незнайомця стискаються сильніше.

Повільно дихаю. Це те, чого намагался уникнути. Мабуть, талант притягувати покидьків,  даний мені з народження.

— Вона з нашого району. Не чіпай. — наказує Айзек. 

Він не змінився, хоч ми не бачилися понад три місяці. Він був десь за містом весь час. Кучеряве волосся вихором над чолом. Гострі вилиці, брудний одяг, і кров на руках. Не хочу думати чия вона. 

— Справді? — незнайомець до вуха схиляється. — Як тебе звати? 

Зціплюю зуби. Називає ім'я точно не буду, ще не вистачало, щоб він знайшов мій дім і чатував там. Мама й так ледве тримається, а Лейлі точно ні до чого зайві нерви.

— Айзеку, якщо вона не відповість, я виб'ю ім'я.

— Ліліт її звати, — промовляє друг, а я з докором дивлюся на нього. — Пусти. Вона моя подруга. 

— Подруга-а-а-а, — розтягує останні букви. Різко повертає мене до себе, — обслужиш? 

— Я не обслуговую, — чітко промовляю.

— А я хочу. Ти гарненька. Люблю, коли волосся таке, густе, пахне чистим, ще й темне. 

— Облиш її, — гарчить Айзек позаду.

Незнайомцю чхати на думку друга. Він тисне на плечі змушуючи встати на коліна. Пручаюся. Тоді він завдає удару. З носа одразу юшить кров. Спираюся на руки намагаючись не захлинутися таким потоком. Айзек вже біля мене, хапає під пахви, відтягує та кидається на незнайомця. Мені кричить:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍