NatKo - Назад - це теж напрямок, NatKo

Сирена швидкої глушить всі інші звуки. Здається, що це виття пробирає моє тіло до кісток, проникає в середину них, через що вони вібрують. І цю вібрацію видно по дрижачим кінцівкам. Медик задає мені питання, а я навіть не розумію, що кажу. Єдине, що мене цікавить, щоб Оксані не було боляче. Мені не дозволяють їхати з ними, але кажуть адресу лікарні. Не забути. Головне не забути. Адреса. Не забути. Швидка від'їжджає, а я просто стою і тупо дивлюсь вслід машині. 

— Ти в порядку? — дівчина до сих пір стоїть поруч, і я тільки зараз помічаю, що в неї на футболці написано Все буде добре. 

— Я не знаю, — чесно відповідаю, дивлячись на цей напис, наче він магічний і зараз вирішить всі мої проблеми.

Ми прощаємось, і дівчина каже щось на кшталт банального все вирішиться, а я лише киваю. Як та довбана лялька з головою на пружині. Стискаю сумочку подруги в руках, навіть не розуміючи, як сильно. Що робити? Вдих. Видих. Викликаю таксі та випалюю адресу. Не забув.

Поки їдемо, я намагаюся написати повідомлення Ернестові:

Я:

Оксана в лікарні

Можеш приїхати?

неХемінгуей:

Давай адресу

Що сталось?

***

Запах лікарні повертає мене думками до дитинства. В той час, коли перед кожним навчальним роком в школі, треба було проходити медогляд. В повітрі той самий запах хлорки та спирту, якихось ліків. Здається, що всім лікарням у світі роздають такий освіжувач повітря. І він десь стоїть в секреті від людей, щоб ніхто не дізнався. На щорічний огляд ми з Оксаною завжди ходили удвох. Я терпіти не міг, коли беруть кров, а Ксю сміливо йшла першою. Потім ми запихалися гематогеном на лавці, поряд з невеликою поліклінікою. 

Оксана. До сих пір не знаю, що з нею. Довелося збрехати, що я двоюрідний брат. Наче повірили. Ну, точніше повірили, коли почали заповнювати її дані, а я знав все: дату народження, домашню адресу, адресу прописки і так далі. Це то я все знаю. Але..як же я винний перед подругою. Кохання засліпило мене, і тепер мені так соромно, що я стільки часу проводив з Ернестом, не повертаючись до Ксю на квартиру. Можливо, якби я не був в рожевих окулярах, то помітив би, що їй стало гірше. Який же з мене друг, коли я знову на перше місце поставив себе? Так міцно стискаю кулаки, що короткі нігті боляче впиваються в шкіру. Так мені і треба.

— Саша! — Ернест виринає з-за рогу. — Саш, що трапилось? Як вона? 

Поки я все розповідаю, в коридорі стає ще більш людно. Приїхав Марк, за ним з’являються знервовані Оля та Влада. Тому мені доводиться розповідати знову і знову. Здається, ці спогади тепер просто закарбовані в моїй голові, а уява малює все більш страшні картинки. А якби та дівчина не зупинилася? Чи здогадався б тупий я викликати швидку? Чи сидів би далі, як риба, відкриваючи і закриваючи рота. 

Дівчата з Марком йдуть купити якогось чаю або кави. А ми з Ернестом залишаємося в коридорі. Здається, одяг вже ввібрав запах клятої хлорки. Я кладу голову на плече хлопця та прикриваю очі, намагаюся зібрати себе докупи. 

— Ти не винен, — Ернест наче читає мої думки.

— Винен, — намагаюся думати про те, як він мене обіймає за талію, а не про те, що Ксю лежить зараз під крапельницею. — Якби я раніше звернув увагу на те, що їй стало гірше.

— Ні, це не твоя вина, — він стискає мене міцніше, — Ксю — не маленька дівчинка. І ти не несеш за її вчинки відповідальності. Їй потрібне лікування. Вона сама знає про це, але думала, що впорається. Ти б не допоміг їй. Людині можна допомогти тільки тоді, коли вона сама того хоче. 

— Але…

— Ні, Саш, ти справді не винний. Ти дуже багато на себе береш. Припини ставити інших на перше місце. Хороший егоїзм ще нікому не завадив, — він говорить, як Оксана. 

Мені дозволяють зайти до подруги тільки через неповних три години і один великий паперовий стаканчик з кавою. Влада з Олею принесли нам всім з кав’ярні поруч. Марк і Ернест вийшли покурити, а я нарешті йду до подруги. Ксю виглядає ще більш хєрово. Колір її шкіри майже зливається з кольором біло-сірого простирадла. З її руки тягнеться прозора трубка крапельниці, на блузці видно пляму від рвоти. Я просто сідаю на край ліжка, навіть не знаючи, що сказати.

— Вибач, — вона починає першою.

— За що? — дивлюся в її втомлені зелені очі.

— Ти не потрапив на співбесіду, — Ксю нервово стискає пальцями край блузки. По тому, як зім’ята тканина видно, що робить вона це вже довго. А про співбесіду я вже й забув. Навіть не написав туди, не вибачився. 

— Нічого, — я всміхаюся, — потім напишу туди. Головне, щоб з тобою все було добре, Ксю.

— Саш, я…мені потрібна допомога, — Оксана відводить погляд, а я помічаю, що по її щоці котиться сльоза. Коли зелені очі знову дивляться на мене, Оксана вже плаче по-справжньому.

— Добре, що ти нарешті це зрозуміла, — я обережно беру її за руку, присуваюся ближче. — Я з тобою. Це буде важкий шлях, але ти сильна. Ти завжди була такою. Тому навіть не смій здаватись.