NatKo - Назад - це теж напрямок, NatKo

— Ти виглядаєш так, наче тебе зараз знудить, — Оксана стоїть поруч, тероризуючи нігтями екран свого телефону.

— Може так і є, — витягую один навушник з вуха, щоб краще її чути. 

— Нам вже зараз виходити, тому почекай ще дві хвилини.

— Ти як себе почуваєш? — останнім часом звертаю увагу на те, що Оксана наче ще більше зменшилась, а синці під її очами наче штучні, намальовані фіолетовим фломастером.

— А чого ти питаєш? — вона блокує телефон і піднімає погляд на мене, одразу ж його відводячи. 

— Просто питаю, — як же важко її вивести на розмову. — Ти ж в курсі, що я за тебе хвилююсь?

— Так, а що за мене хвилюватись, — вона йде до дверей, — я он навіть вже встигла потовстіти.

Питання в якому бляха місці не встигло зірватися, тому що трамвай так раптово зупиняється, що мені доводиться прикласти зусиль, щоб не впасти. Ми виходимо на зупинку, де вже нещадно палить сонце. Ніякої тіні. Відчуваю, що ще кілька хвилин, і новенька футболка буде липнути до спини. Довбана жара. 

Ми крокуємо до переходу і перебігаємо на блимаюче зелене світло. В такі моменти завжди думаю про те, що зараз якийсь нетерплячий водій мене переїде і всі проблеми закінчаться. Ну, крім однієї — моє життя закінчиться у ролі фаршу під колесами машини. Якщо мене зіб’ють, то сподіваюсь, що це буде щось дороге та люксове. Але не встигаю придумати, яка це може бути марка машини, бо голос Оксани вириває мене з думок. Точніше зойк. Обертаюся до подруги, і серце на секунду зупиняється.

Ксю зігнулась, тримаючись рукою за металеву перегородку. Маленька біла торбинка з ланцюжком валяється під ногами. Одна рука притиснута до живота, а точніше до того, що від нього залишилось. Її рвало. Тільки, здається, в шлунку нічого не було, окрім кави. Знову бляха мені не вдалось її змусити поснідати нормально. Я встигаю зреагувати і підхоплюю руду за талію, бо вона почала завалюватися на бік. 

— Ксю! 

Перехожі нас оминають. Хтось дивиться на Оксану з огидою, хтось закочує очі під лоба. А мені хочеться на них кричати. Як вони сміють осуджувати людину, про яку ніхєра не знають?! Чи таких поглядів вони б хотіли для себе? Для своїх дітей?! 

— Саш, мені боляче, — край спідниці подруги брудний. Вона тримається за мене, і я відчуваю, яка мокра в неї шкіра.

— Зараз минеться, — я намагався заспокоїти Ксю, яка біліє від болю. Бляха. Що робити? Всі знання з уроків ОБЖ просто вилітають з голови. Та й в школі нас не вчили допомозі анорексикам. Пригортаю Ксю до себе, щоб хоч якось зарадити.

— Дай їй повітря, не стискай, — якась дівчина зупиняється поруч з нами і присідає поруч. — Ти викликав швидку?

— Швидку? — мені здається, що язик став більшим втричі, і слова ледь-ледь вилітають з рота.

У неї в руках вже телефон, навіть не чую, що вона каже. Навіть не думаю про вдячність, що вона зупинилася, бо Оксану знову рве. Намагаюсь якнайобережніше тримати її волосся позаду. 

— Тримай, — дівчина простягає мені гумку для волосся, що схожа на яскраво-червоний дріт від старого телефону. 

— Дякую, — в мене дрижать руки, коли я зав’язую волосся подруги в хвостик. 

Мені здається, що час просто зупиняється. Наче я зараз гляну на перехожих, а вони застигли в тих самих позах. Наче я сам застиг, і моє тіло перестало функціонувати. Але відчуваю дрижання подруги в моїх руках і прокидаюсь. Обіймаю Оксану щільніше, намагаюся зігріти. 

— Не стискай її дуже міцно, — незнайома дівчина виявляється досі поруч. Вона обережно підняла торбинку Оксани, простягуючи мені. — Їй потрібне повітря.

— Дякую, — тупо повторюю. 

— Все буде добре, — я навіть не розумію, який вигляд має ця дівчина, бо все таке розмите, дивне, сюрреалістичне. Але вона до мене посміхається. Відчуваю її теплу долоню на своєму плечі.

— Саш, мені…мені болить, — я ледь чую голос Оксани за гуркотом машин.

— Швидка вже їде, — намагаюся заспокоїти подругу, — все буде добре. Обіцяю.

— Я така дурна, — я не бачу її худого обличчя, бо воно притиснуте до моєї грудної клітини, але відчуваю, що Оксана плаче. — Вибач мені.

— Нічого ти не дурна, — я обережно погладжую її руде волосся, — всі ми робимо помилки. 

— Я повинна була розповісти тобі раніше. Ти б знав, що робити. Ти завжди знаєш…

— Я? — мені хочеться істерично сміятись, бо це я в нашому дуеті ніколи не знаю, що робити і куди йти. — Ксю, ти щось плутаєш. Це ти завжди була сильною. І до сих пір така. 

— Мені здавалось, що я зможу все зробити сама, розумієш? Я не хотіла ні з ким ділитись, бо думала, що розгребу те все лайно. Навіть не задумувалась, що все обернеться так серйозно.

— Як каже моя мама, навіть найсильнішим інколи потрібна допомога.

— Мудра жінка твоя мама, — Ксю силиться всміхнутись, але її знову скручує від болю. 

Ми такі схожі. Кожному здається, що наші проблеми ніщо порівняно з іншими. Гріх нарікати, коли хтось десь у світі взагалі змагається з раком, наприклад. А тут я зі своєю екзистенційною кризою. Але, повертаючись до слів моєї мами — так, кожному потрібна допомога. Бо ми кожного дня змагаємось зі своїми монстрами, зціпивши зуби. А потім…потім якась маленька фігня просто нас ламає. Як в тих фільмах, коли на важіль катапульти падає маленький камінчик, і все летить під три чорти.