Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

— Я подумаю над цим, — відповідає він тихо. — Але я не обіцяю, що щось зміниться. 

Між нами знову панує тиша, але тепер вона менш гнітюча. Я відчуваю, що, можливо, ми на правильному шляху. Часом, щоб з’ясувати істину, потрібно лише трохи часу і терпіння. Сьогоднішня розмова стала лише початком, сподіваюся, що наступного разу ми зможемо поговорити ще відвертіше. Антон мовчить, його думки пронизують тишу, як невидимі нитки. Спостерігаю за ним, намагаючись зрозуміти, що відбувається в його голові. Його обличчя, хоч і сумне, не виглядає таким загрозливим, як раніше. Можливо, він дійсно починає усвідомлювати, наскільки важливо підтримувати баланс між мріями й реальністю. 

— Знаєш, — кажу я, намагаючись розпочати нову тему, — іноді я думаю, що мрії можуть бути такими ж важкими, як і реальність. Вони можуть не лише надихати, а й заважати. Антон повертає до мене погляд, і в його очах з’являється іскра зацікавленості. 

— Що ти маєш на увазі? 

— Я маю на увазі, що, коли ми зациклюємось на мріях, можемо не помічати того, що відбувається навколо нас. Іноді, коли ми настільки захоплені ілюзією, втрачаємо можливість насолоджуватися тим, що маємо. Він задумується, бачу, як його обличчя змінюється. 

— Можливо, ти правий. Я часто думаю про те, чого хочу, і забуваю, що реальність теж потребує уваги. 

— Це нормально, — відповідаю, намагаючись підтримати його. — Багато людей так живуть. Але якщо ти не будеш бачити навколишній світ, можеш пропустити щось справжнє, цінне. 

Антон кидає погляд у вікно, де ніч стає дедалі глибшою. 

— Я боюся, що, якщо відпущу свої мрії та амбіції, то втрачу себе. Бо я завжди достигаю своїх цілей. 

— Я не закликаю тебе відмовлятися від своїх мрій, — кажу, — але, можливо, варто знайти спосіб не втікати від реальності. Він кидає на мене розгублений погляд, розумію, що він все ще бореться з цими думками. 

— Це важко... Я навіть не знаю, з чого почати. 

— Можливо, можна почати з малого. Наприклад, запитати себе, чого ти насправді хочеш від життя. Не лише в контексті мрій, а й того, що робить тебе щасливим тут і зараз. Антон знову замислюється. 

— Я ніколи не думав про це так. Я завжди намагався досягти чогось великого, і забув про прості радощі. Я посміхаюся, відчуваючи, що наш діалог поступово набуває глибини. 

— Життя складається з дрібниць, Антоне. Іноді саме вони роблять нас щасливими. Він кидає на мене уважний погляд. 

— Можливо, я справді зосередився тільки на мріях та власних амбіціях. Але як знайти баланс? 

— Це процес, — відповідаю. — Можливо, варто почати з простих речей. Спробуй щодня знаходити час для того, щоб просто бути тут і зараз. Наприклад, вийти на прогулянку або зайнятися чимось, що приносить тобі задоволення. Ти вже давно забув про такі речі, визнай. 

Антон киває, бачу, що він замислився над цими словами. 

— Можливо, я спробую. Мені потрібно знайти спосіб трохи розслабитися й побути тут і зараз. 

— Це хороша ідея, — кажу, відчуваючи, що наш діалог дійсно набирає обертів. — І пам’ятай, що ти не один. Я завжди буду підтримувати тебе. То може зіграємо партію в більярд?