Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

— І що ж ти зробив? 

— Дозволив собі впасти. Та коли образив Лілі, коли зрозумів, що перегнув палицю, коли побачив, що завдаю біль їй,—  зупинився. Зараз ти не робиш нікому послуги. Помреш, і що буде з Деймоном? Він дізнається. Що відчуватиме він? 

Повертаюся до Флінна. Вітер тріпоче темне волосся. Небесного кольору очі впиваються у  мене з гнівом. 

— Я не хочу помирати. — роздратовано кидаю.

— Але ти на краю, не я чи Деймон.

Прикушую губи, щоб не плакати.

— Просто стою…

— Ліліт, — Еван робить крок, — ти не просто стоїш, ти не знаєш, що тобі робити, помираєш всередині. Ти шукаєш щось, що полегшить біль, тільки, — ще крок, а потім ще. Еван зупиняється близько й простягає руку: — Деймон повернеться, рано чи пізно, він стоятиме поруч з нами. Наш, такий психований, але улюблений Поузі. Подекуди жорстокий. Подекуди грубий. Подекуди страшенно наполегливий. Уяви, що він прийде сюди, а тебе немає? Що станеться? 

— Не знаю, — тихо відказую.

— Я знаю. Він помре з тобою. Не роби цього з ним. Дай мені руку.

Глибоко вдихаю. На секунду здається, що у зимовій свіжості з'являється аромат шоколаду. Роблю крок, даю руку Евану.

— Пробач, — схлипую. — Просто я не можу. Я нічого не контролюю. Надій немає. Доран живе далі, Айла теж, а він… Він там.

Флінн обіймає, притягує до себе та веде з даху у квартиру.

— Знаю. Знаю, Ліліт. 

***

Зиму змінює весна. Мені вже двадцять три. Мама та Лейла змусили прийти до них й святкувати. Я не хотіла, але прийшла в дім, який купив Деймон. Ледь витримала кілька годин і втекла у тиху квартиру Поузі. Еван був змушений летіти в Україну. Колін зайнятий “Тріо” та проєктами, які не завершив Деймон. Решта так і б'ються з законами, щоб витягти Деймона. Мене так і не пускають до нього.  

В один з днів вкотре їду до в'язниці, щоб спробувати ще раз. Я мушу побачити його. Мені потрібно це понад усе. Хоча б раз в очі зазирнути. Хоча б раз торкнутися. Тоді заспокоюся, тоді зможу чекати. 

Зустріч з начальником в'язниці як і завше, минає у його кабінеті. Прошу дозволити нам побачитися. Пояснюю, що ми закохані, пара, нам це потрібно, та він відмовляє вже який раз. Тоді, психонувши, дістаю гроші й кладу на стіл. Варто бачити жадібний блиск у вибучених очах. Чоловік миттю забирає гроші та ховає під стіл. Помічаю, підраховує. Аж тоді дозволяє.

— У вас буде десять хвилин.

З радістю погоджуюся. Навіть десять хвилин більше, ніж нічого. В наступну мить мене ведуть до Деймона. Точніше, у кімнату для зустрічей створених для пар. Вона проста, чотири стіни, ліжко, тумба, і двері у крихітний туалет. Байдуже. Головне, що тут чисто. За хвилин сім двері відкриваються, першим заходить Деймон. Голова опущена, сірий одяг обтягує м'язи. Конвоїр за ним знімає наручники, штовхає в спину й замикає двері. Встаю. Крок, серце падає в п'яти. Тягнуся рукою до Поузі, а він все голови не підіймає. Чорне волосся відросло, закриває очі та ніс, видно лише губи.

— Деймон? — шепочу.

Голосно ковтаю. Нерви напружені, душа кричить, літати хоче від радості, але його реакція… я не розумію. Він дивиться на мене. Здригаюся від того, що бачу у темно-синіх очах. Ледь не падаю на коліна розглядаючи рани. Все обличчя у них. Свіжі порізи на скроні, на вилицях, навіть на шиї.

— Що це? — торкаюся пальцями краю різаної рани. 

— Ліліт, — хрипло вимовляє. 

— Я тут, — притуляюся усім тілом. Обіймаю за талію, одразу послаблюю хватку, Деймон здригається наче від болю.

Нерішуче, ніби не вірить, кладе руки на мої плечі. Потім до потилиці пальцями, торкається шкіри змушуючи тіло реагувати на все. Ніколи дотик не був настільки вибуховим. Ніколи не викликав того, що відчуваю я. Він впирається губами у маківку, цілує, глибоко вдихає. 

— Ти тут.