Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Він поруч — сон. Мозок не здатен ідентифікувати наші обійми, як реальність. Обережно притискаюся до його тіла. Дивуюся, що навіть тут Деймон пахне шоколадом. Заплющивши очі дихаю ним. Моя благодать невимовна. Моя любов. Моя сила. Мій коханий Поузі. 

— Що з тобою сталося? — пошепки.

Ніхто з нас не хоче відсторонюватися. Він важко зітхає.

— Це в'язниця, Ліліт. Тут завжди щось стається.

— Адвокати знають? Щось зроблять? — схвильовано.

Хитає головою. Відсторонюється, уважно розглядає мене.

— Забудь. Ти як?

— Я? Деймон, тебе посадили. Не запитуй як я, тому що моє становище краще за твоє.

Блискавиця в темному погляді спалахує знайомим блиском. 

— У тебе умовне.

— Жартуєш? — змучено питаю.

— Намагаюся. — крива усмішка знайомим рухом торкається губ. Тривожить мене. Така рідна, моя.

Поузі бере моє обличчя у руки. Обережно цілує. Встаю навпочіпки, щоб відчувати його усього. Відповідаю, схопившись за тюремну уніформу. Стискаю тканину. Тягну до себе. Деймон зі стогоном падає зі мною на ліжко.

— Що ти робиш? — бурмотить.

— Користуюся часом з користю. — тремтливо відрізаю. 

— О, тобі не заважати? 

— Ні в якому разі. Лише допомагати. 

— Ліліт, — глухо сміється в губи. 

Не даю йому далі обурюватися. Байдуже на обставини, він просто потрібен мені. Очі хлопця наповнюються жаром. Не зволікає. Ми так поспішаємо, хочеться вихопити з десяти хвилин усе. 

Дотики змішуються з поцілунками. Біль сплітається з любов'ю. Жаль з надією. Руки та губи зіштовхуються одне з одним. Палахкотить від емоцій. Я так скучила. Боже, як же я скучила… У його полоні. Створена виключно для нього.  Ми двоє божевільних. Змагаємося за право хто кого цілуватиме більше. 

Рухи швидкі, трепетні, сповнені радості від зустрічі. Він поглинає мене. Я пʼю його. Тону у ньому. Помираю, поки в руках тримає, щоб стати виключно його власністю. Назавжди. Губи Деймона пестять шкіру. Руки залишають опіки на тілі, які берегтиму. Деймон — все, що потрібно. Він єдиний, один тільки він. Назавжди. 

Кожний атом у тілі належить йому. Кожна моя думка про нього. Кожне усвідомлення наповнене кольором темно-синіх очей. Насолоджуюся відчуттям його шкіри, його запахом, його смаком. Найдорожчий. Найкращий. Нехай всі вважають злом — для мене він ідеальне зло. І якщо, щоб бути поруч, потрібно і самій стати злом, — я неодмінно стану. До біса світ та його правила. Нехай летить в пекло кожна правильна дія. Нехай погані удають хороших. А ми з ним не будемо. Мій щирий, коханий чоловік. Завжди правдивий, а люди бачили у ньому виключно свої пороки. Ідіоти вони. 

— Моя демониця, де ж я зробив щось хороше, що ти прийшла у моє життя? — бурмоче у мою шию, кусає шкіру.

— Твій батько знайшов мене. Йому дякую, — дражню.

— Неодмінно, — видихає. Спирається на лікті, дивиться в очі. — Присягаюся, Ліліт, кохатиму тебе вічно.

— Навіть якщо стану чистим злом? 

— Особливо тоді. 

— А якщо вб'ю пів світу?

— І тоді.

— А якщо?...

— Завжди, — затуляє рота поцілунком. 

— І я тебе, Поузі. 

— Як не дивно, та саме у твоїх почуттях я не сумніваюся. Ти тут.

— Так кажеш, наче зробила щось особливе.

— Прийшла до мене.

— І чекатиму, — суворо відрізаю. — Але не обіцяю, що не приєднаюся, аби разом бути.

— Ліліт, — серйозно промовляє.

— Жартую. Можливо.

Закочує очі. 

— Краще я вийду.

— О, ми стараємося. Все робимо.

— Знаю. 

— Деймон, пообіцяй, — прикусивши губи, в очі його дивлюся, — пообіцяй, що на цьому ми не закінчуємося.

Всміхається. Змахує головою, щоб прибрати волосся з очей, нічого не вдається, м'які пасма падають назад. Тягнуся рукою, з насолодою торкаюся їх й відкидаю назад.

— Ніколи, Ліліт. Ти — моя.

— Добре.

— Я не жартую, — чітко вимовляє. 

— Чудово. Мене це влаштовує.

Стук у двері вказує, що час минув. Ми встигли так мало… Деймон одягається, я теж роблю все швидко. Стук стає наполегливим.

— Зараз! — гиркаю. 

Минає хвилина, двері відкриваються. На щастя ми вже привели себе до ладу. Деймон озирається, очі в мої зазирають. Там надія. Ніколи не бачила у них цієї емоції, але ось вона, осяжна, в ньому жевріє. Подумки присягаюся, що не підведу цю надію. Все зроблю, проте врятую. Тягнуся рукою швидко, хапаю його пальці. Деймон притягує до себе поки його руки у кайданки не закували. Цілую в губи, гаряче, ніжно, трепетно, ласкаво, з любов'ю. 

Конвоїр гиркає. Доводиться відпустити. Поузі встає до нього спиною, щоб одягнув наручники. Голову опустив, волосся знову падає на чоло. Завмерши, лише рукою тягнуся, пасом торкаюся. Мій. 

— Все зроблю, — шепочу губами, — але тебе витягну. 

Його забирають. Спостерігаю з болем. Згодом мене проводжають до виходу. Опинившись на дворі здіймаю очі до блакитного неба. Глибоко вдихаю весняне повітря. План, який не зачіпляє нікого з “Тріо” з'являється у голові. Апеляцію подали, поки вона розгойдається, мине час. З цим теж варто працювати, тиснути на зґвалтування, але цього мало. Потрібно щось, що змінить напрямок звинувачень. Щось, що перетворить Еріка Дорана на покидька, а Деймона — мого захисника. Загалом, те саме, над чим билася Леона Мартель та адвокати. 

***

В Нью-Йорк їду з болем у грудях та надіями на план, який поки формується у голові. Ризиковий, проте, може бути дієвим. Серце пече поки спостерігаю за деревами, що миготять за вікнами автобуса. Тримаюся, не ридаю. Я можу бути сильною, якою завжди була. Я можу вигадати щось таке, від чого світ вибухне, а Деймон буде вільним. Заради нього я можу усе. 

Місто зустрічає натовпом й дощем. Весняний, мілкий, він холодними краплями вкриває вулиці. Біжу до автобусної зупинки, їде той, що ходить дуже рідко, у мій район. Не знаю, що саме смикає сісти у нього, мама тепер живе неподалік від Едему, немає сенсу їхати в старий дім, тим паче там зараз Айзек живе. Але я їду.