Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

дали мені щось напрочуд безцінне, тоді як я нічим вам не віддячив. Протягом кількох сеансів ви змінили моє життя. А що зробив я? Заплатив тисячу шістсот доларів? Маю зауважити, що можу заробити ці гроші за п’ятнадцять хвилин, інвестувавши їх у ф’ючерси. Ви надто добре мене знаєте, лікарю Стрейдер, — поспіхом заговорив Пітер, — аби розуміти, що така несправедливість мені аж ніяк не до душі. Це своєрідний подразник — як кістка в горлянці. І це не можна ігнорувати, адже хтозна, можливо, це негативно вплине на результати, що ми їх досягли разом. Я хочу зрівняти рахунок — і наполягаю на цьому. Ви чудово знаєте, — вів далі Пітер, — що в мене є певні труднощі, коли йдеться про міжособистісне спілкування. Мене не можна назвати гарним батьком. Мені важко протистояти жінкам. Та є одна справа, в якій я досяг неабиякої майстерності, — і це заробляння грошей. А тому я вважатиму за честь подарувати вам частку в одній із моїх інвестицій.

Щоки Маршала спалахнули рум’янцем. Він відчув, що йому паморочиться в голові, і всередині нього спалахнув конфлікт між жадобою та доречністю такого кроку. Маршал щосили зціпив зуби, а тоді зробив правильний вибір, відхиливши пропозицію, що трапляється в житті тільки раз:

— Містере Макондо, мені дуже приємно, однак про це не варто навіть говорити. Боюся, що в моїй професійній галузі приймання грошових (власне, будь-яких) подарунків від пацієнтів вважається порушенням етичних норм. Під час наших сеансів ми оминули таку проблему — коли вам хтось допомагає, ви відчуваєте дискомфорт. Тож якщо нам випаде попрацювати разом у майбутньому, це, поза сумнівом, годилося б занести до переліку основних питань. А зараз саме час сказати про те, що я встановив за свої послуги справедливу ціну, а ви її заплатили. Я підтримую думку хірурга, який оперував вашого батька, — запевняю вас, ви нічого мені не винні.

— Лікаря Блека? Оце так порівняння. За кілька годин роботи він отримав десять тисяч доларів. А через півгодини після операції вже розкрутив мене на мільйон доларів для центру досліджень серцево-судинних захворювань у Гарварді.

Маршал демонстративно похитав головою.

— Містере Макондо, я ціную вашу щедрість, це чудово. І я радо прийняв би ваш подарунок. Як і багатьох інших, мене приваблює ідея фінансової захищеності — може, навіть більше, ніж їх, бо мені бракує часу на письменницьку діяльність. Я вже обміркував кілька проектів з теорії психоаналізу — вони просто-таки просяться на папір. Але я мушу відмовитися від вашої пропозиції. Для мене це було б порушенням норм професійної етики.

— Гаразд, тоді маю іншу пропозицію, — швидко втрутився містер Макондо, — і йдеться не про гроші. Дозвольте мені відкрити для вас ф’ючерсний рахунок і поторгувати замість вас протягом місяця. Ми контактуватимемо щодня, і я навчу вас заробляти гроші на торгівлі валютними ф’ючерсами. Потім я заберу свій початковий внесок, а ви отримаєте всі прибутки.

Ця пропозиція — можливість дізнатися внутрішні техніки трейдерів — дуже імпонувала Маршалу. Йому було настільки боляче від неї відмовлятися, що на очі аж навернулися сльози. Зібравши всю свою рішучість, він ще енергійніше захитав головою:

— Містере Макондо, якби ж то була якась інша… ем-м… ситуація… я радо пристав би на вашу пропозицію. Вона мене просто-таки розчулила, і я залюбки повчився б торгувати, маючи такого наставника. Але ні. Ні. Це неможливо. До речі, забув вам сказати — я отримав від вас не тільки оплату за послуги. Є ще дещо: задоволення бачити, що вам значно краще. Більшої радості годі й шукати.

Містер Макондо безпорадно відкинувся на спинку крісла; його очі світилися захватом — оце професіоналізм, оце непохитність! Він виставив перед собою руки долонями вперед, немовби хотів сказати: «Здаюся! Я зробив усе, що міг».

Сеанс закінчився. Двоє чоловіків востаннє потиснули один одному руки. Містер Макондо замислено рушив до дверей. Раптом він зупинився та обернувся до Маршала.

— Остання пропозиція, від якої ви не зможете відмовитися. Я хочу, щоб ви були моїм гостем — як щодо того, аби пообідати в п’ятницю? У неділю я лечу до Цюриха.

Маршал завагався, а містер Макондо похапцем додав:

— Я знаю про правила, які забороняють спілкування з пацієнтами за межами кабінету, але кілька хвилин тому наше рукостискання засвідчило, що ми вже не лікар і пацієнт. Ви надали мені якісні послуги, завдяки яким я одужав, і тепер ми просто знайомі.

Маршал міркував над запрошенням. Йому подобався містер Макондо і його інсайдерські історії про накопичення статків. Кому це може зашкодити? Це аж ніяк не порушення норм професійної етики.

Помітивши вагання Маршала, Макондо додав:

— Попри те, що я час від часу літатиму до Сан-Франциско (двічі на рік я маю бути присутнім на раді директорів, а також зустрітися з дітьми, батьком і сестрами Адріани), ми з вами житимемо на різних континентах. Гадаю, що заборони на посттерапевтичний обід не існує.

Маршал потягнувся до свого блокнота.

— О першій у п’ятницю?

— Чудово! Клуб «Pacific Union» — знаєте такий?

— Чув про нього, але не траплялося там побувати.

— Каліфорнія-стрит, Ноб-Гілл. Поряд із готелем «Fairmont». Позаду є паркувальний майданчик. Просто назвіть моє ім’я. Там і побачимося.

* * *

Уранці в п’ятницю Маршал отримав факс: копію повідомлення, яку містерові Макондо надіслали з Університету Мехіко.

Шановний містере Макондо!

Хочемо повідомити, що радо приймаємо вашу щедру пожертву для заснування щорічного циклу лекцій Маршала Стрейдера «Психічне здоров’я у третьому тисячолітті». Безперечно, на ваше прохання ми запропонуємо пану Стрейдеру стати одним із трьох членів спеціального комітету, який обиратиме спікерів. Невдовзі з ним зв’яжеться ректор нашого університету Рауль Менендез. Він попросив мене передати вам вітання; до речі, на цьому тижні він обідав із вашим батьком.

Ми в боргу перед вами за цю та багато інших благодійних пожертв на підтримку досліджень та освіти в Мексиці. Важко навіть уявити, у якому стані перебував би наш університет без постійної підтримки з вашого боку та з боку невеликої спільноти ваших далекоглядних однодумців.

З повагою,

Рауль Ґомес, проректор Університету Мехіко

Текст супроводжувався приміткою від Пітера Макондо:

Я ніколи не кажу “ні”. Від цього подарунка не зможете відмовитися навіть ви! Побачимося завтра.

Маршал перечитав його двічі — без поспіху, прислухаючись до своїх відчуттів. Цикл лекцій Маршала Стрейдера — меморіал, що житиме вічно. Кому б це не сподобалося? Ідеальна страховка для самооцінки. Мине час, і якщо він колись почуватиметься недооціненим, то зможе згадати про курс лекцій, названий на його честь. Чи полетіти до Мехіко й виступити з лекцією — підвестися, неохоче піднявши руку, поволі обернутися і скромно зустріти вибух оплесків з боку вдячних слухачів.

Утім, ця радісна новина мала гіркий присмак: вона не могла його розрадити, адже він щойно випустив із рук можливість добряче заробити. Чи трапиться йому колись іще один настільки заможний пацієнт, який понад усе прагнув би зробити його багатою людиною? Містер Макондо запропонував йому «частку в одній з інвестицій», і Маршал гадав, про яку суму йшлося. П’ятдесят тисяч? Сто? Господи, та його життя могло б суттєво змінитися! Він швидко все підрахував. Навіть його власна стратегія (Маршал використовував спеціальну програму для аналізу фондового ринку «Fidelity» й пошуку точок входу й виходу) протягом останніх двох років приносила йому шістнадцять відсотків річних. Якби він пристав