Джордж Орвелл - Нехай квітне аспідистра

Гроші — вони все вирішують, все контролюють, відчиняють двері пристойних будинків і салонів, знайомлять з потрібними людьми, наділяють їхнього господаря чарівною здатністю подобатися жінкам і друзям, вони, по суті, і є саме життя. Але хіба так має бути? Хіба має життя людей аж так залежати від грошей, а надто від їх браку? Чи можливо, живучи в сучасному суспільстві, позбутися нав’язливої влади грошей, оголосити їм війну, а заодно й усім ознакам «надійності», «порядності» і «благопристойності», головним символом яких є аспідистра, чиї отруйно-зелені пагони стирчать з горщиків у вікнах кожної пристойної оселі?
Молодий талановитий поет Гордон Комсток веде особисту затяту війну з аспідистрою і з усім, що вона собою символізує — владою грошей і нудьгою благопристойності. Він вважає, що звільнившись від влади грошей, зможе повністю присвятити себе творчості. Але воювати з грошима і благопристойністю було завжди непросто, особливо якщо ти живеш у міжвоєнному Лондоні 30-х. Війна з аспідистрою, війна з грошима, війна із самим собою — чи можлива тут перемога, а якщо й можлива, то якою ціною?

Джордж Орвелл

Нехай квітне аспідистра

І нехай я володію мовами людей і янголів, та грошей не маю, більше за звук мідної монети чи дзвону кімвалу я не вартий. І дарма, що наділений талантом проповідника і маю ключі до всіх таємниць і знань; маю віру такої сили, що здатна зрушити гори, та без грошей я — ніщо. І якщо віддам усе, що маю, жебракам, а тіло заповідаю спалити, але не маю грошей, то не буде з того користі. Гроші здатні витримати все, вони милостиві; гроші не заздрять; гроші не дивляться зверхньо, не поводяться неналежно, не шукають свого шляху; гроші складно спровокувати, вони не мають лихих думок; не тішаться з несправедливості, а радіють правді; все покривають, всьому вірять, на все сподіваються, здатні все витерпіти... І тепер з нами всі троє: віра, надія і гроші; та гроші більше за решту.

Перше послання до Коринтян 13 (адаптовано)

1

Годинник пробив пів на третю. В задній комірці книжкової крамниці містера Маккечні, випроставшись за столом і граючись пачкою цигарок за чотири пенні, сидів Гордон — Гордон Комсток, останній нащадок родини Комстоків, двадцяти дев’яти років, та вже давно не юний на вигляд.

Бій годинника на фасаді «Принца Вельського», що на протилежному боці вулиці, порушив мертву тишу. Зробивши над собою зусилля, Гордон випрямився і поклав сигарети до кишені. Йому страшенно кортіло курити. А лишалося всього чотири цигарки. Була середа, і гроші до п’ятниці не з’являться. Кепсько зостатися без тютюну на вечір, та ще й завтрашній день треба якось пережити.

Засмутившись, підрахувавши кількість годин, які доведеться перебути без сигарет, він підвівся і пішов до дверей. Рухи його були нервовими. Пальто з протертим правим ліктем приховувало невисоку худорляву фігуру; середній ґудзик відірвався; пожмакані штани з фланелі вкриті плямами. Навіть неозброєним оком було видно, що на черевиках уже давно пора замінити набійки.

Підводячись, він почув, як у кишені задзвеніли монети. П’ять пенсів, два пенси, півпенні й чотири пенси — він точно пам’ятав скільки. Зупинившись, він витяг одну з них — три пенси. От бовдур! Клятий дріб’язок. Це ж треба бути таким дурнем, щоб узяти її! Учора увечері, коли купував цигарки, стерво у крамниці прощебетало: «Ви не проти монети у три пенси, сер?» І я, звісно, погодився: «Ні, аж ніяк». От же ж недоумок!

І що робити, коли в кишені лишень п’ятак, а витратити можеш хіба що два пенси? Хіба ж за три пенси щось купиш? Почуваєшся цілковитим невдахою, коли дістаєш їх з кишені — лишається тільки сподіватися, що серед решти їх просто не помітять. «Три пенси», — ввічливо каже продавчиня. І от ти сіпаєшся, намагаючись намацати в кишені цей дріб’язок, що прилипає до мізинця, як шматок лайна. Продавчиня вмить може здогадатися — це твої останні три пенси. Їй достатньо одного погляду, і от в її голові вже крутиться думка: «Чи не приклеївся часом до цієї монетки шматочок різдвяного пудингу?» Гордовито задираючи носа, ти виходиш на вулицю і усвідомлюєш, що ноги твоєї більше в цій лавці не буде. Дідька лисого! Не чіпатиму ті три пенси. Лишаю собі два з половиною пенси — якось протягну до п’ятниці.

О цій порі надвечір зазвичай тихо, хіба що один-два клієнти заскочать. Тільки він і тисячі книжок — сам на сам. Крихітна темна кімната до стелі набита фоліантами, переважна більшість яких були старими й непридатними для продажу. У повітрі стояв запах пилу і зашкарублого паперу. Томи рідкісних енциклопедій спочивали на горішніх полицях щільними рядами, як тіла у братській домовині. Відсунувши вбік сині запилюжені штори, що слугували дверима, він опинився в іншій, світлішій, кімнаті — бібліотеці. Типова «два пенні за один примірник без завдатку» — до неї так і тягнуло дрібних крадіїв. Самі лише романи. Ще й які! Хоча кожному своє, як то кажуть.

З трьох боків до стелі здіймалися вежі з барвистих обкладинок, формуючи стіни з різнокольорових цеглинок. За алфавітом: Арлен, Барроуз, Волпол, Делл, Діпінг, Гіббс, Голсуорсі, Прістлі, Сеппер, Франкау. Гордон дивився на них з тамованою відразою. У цей момент він ненавидів усі книжки, а найбільше романи — купа нудного непотребу. Пудинг, пудинг на салі. Його замурували серед сотень шарів гидкого пудингу. Сама думка про це була нестерпною. Він пройшов далі — до торгівельної зали, пригладжуючи рукою волосся. Давня звичка. Зрештою, там могли бути жінки. Гордон не вирізнявся вродою. Зростом лишень метр сімдесят, і через те, що мав довге волосся, здавалося, що його голова великувата для цього тіла. Та він чудово усвідомлював, як виглядає. Під поглядами довколишніх тримався рівно, випинаючи груди вперед з таким пихатим виглядом, що часто-густо вводив простаків в оману.

Та на нього не чекали жодні клієнти. На відміну від решти приміщення, торгівельна зала виглядала досить пристойно: тут зберігалося близько двох тисяч книжок, найцінніші видання — на вітрині. Праворуч примостилася шафа з дитячими книжечками. Намагаючись не зачепитися оком за потворну обкладинку, на якій маленькі ельфи бавляться на галявині серед пролісків, Гордон перевів погляд на вхідні двері і застиг, роздивляючись пейзаж за вікном. Стояв похмурий день. Здіймався вітер. Свинцеві хмари затягнули небо, на бруківку сіється мряка. Тринадцяте листопада, День святого Ендрю.

Крамниця стояла на розі чотирьох вулиць, на такій собі площі, що не мала чіткої форми. Ліворуч, відразу біля дверей, розкинув голе гілля велетенський в’яз, брунатний силует якого мережив небо. Навпроти, біля «Принца Вельського», рекламні щити пропонували сертифіковані товари та ліки. Галерея ляльково-рожевих опудал, що випромінювали бездумний оптимізм: «Кью-Ті соус», «Швидкий хрусткий сніданок» («Дітлахи не можуть дочекатися, щоб похрумтіти»), австралійське вино, шоколад «Вітамол», суп швидкого приготування «Бовекс». З усього того найбільше Гордона дратував «Бовекс». З рекламного щита йому посміхався клерк з прилизаним волоссям і обличчям, як у щура, що сидить за столиком у кафе, схилившись над тарілкою супу. Підпис: «За цим столиком з «Бовекс» отримують справжню насолоду».

Гордон примружив очі, перевівши погляд на своє відображення у вкритому пилом вікні. Доволі сумна картина — йому немає навіть тридцяти, а вигляд такий, наче життя добряче його потріпало. Обличчя бліде, уже й зморшки