Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

на пропозицію містера Макондо поторгувати на зарубіжних валютних ринках, то зміг би подвоїти чи навіть потроїти свої прибутки. Маршал усвідомлював, що він є слабким трейдером-аутсайдером, бо навіть якщо йому вдавалося дізнатися якусь дещицю інформації, зазвичай було вже запізно. А зараз, уперше в житті, йому випала нагода перетворитися на інсайдера.

Авжеж, у такій ролі він міг би себе забезпечити і йому нічого не бракувало б. Йому не треба було багато. Єдине, чого він потребував, — це мати трохи вільного часу, аби присвятити три-чотири дні на тиждень своїм дослідженням і написанню книги. А ще — грошей!

Поза тим, йому довелося від цього відмовитися. Чорт! Дідько! Трясця! Та чи був у нього вибір? Невже він хоче піти шляхом Сета Панде? Чи Сеймура Троттера? Маршал знав, що вчинив правильно.

* * *

У п’ятницю, коли Маршал наблизився до масивних мармурових дверей клубу «Pacific Union», він відчував неабияке хвилювання і навіть страх. Протягом багатьох років він навіть не мріяв потрапити до таких легендарних клубів, як «P. U.», «Burlingame» та «Bohemian Grove». Тепер ці двері відчинилися. Маршал на мить зупинився, глибоко вдихнув і увійшов до таємного лігва обраних.

Йому спало на думку, що це своєрідний фінал подорожі, яка розпочалася ще 1924 року в переповненому і смердючому відсіку для пасажирів третього класу. Саме тоді його батьки, ще зовсім діти, прибули до Елліс-Айленд із Саутгемптона на трансатлантичній баржі. Хоча ні, усе почалося значно раніше в Пруссіні, штетлі[21] біля польсько-російського кордону з хиткими дерев’яними будиночками із земляною підлогою. Саме в такій хатині зростав його батько: у дитинстві він спав у теплому куточку на великій глиняній печі, що займала більшу частину приміщення.

«Як вони дісталися з Пруссіни до Саутгемптона? — повсякчас гадав Маршал. — Суходолом? Чи на човні?» Він ніколи про це не запитував, а зараз було вже пізно. Його батьки перетворилися на порох — вони давно лежали поряд у високій траві на цвинтарі «Анакостія», що на околиці Вашингтона. Останнім свідком тієї великої подорожі, який би міг щось знати, був материн брат Лейбел — він доживав віку на довгій дерев’яній веранді будинку для літніх людей у Маямі-Біч — ця будівля зі стінами, вкритими рожевим тиньком, геть просякла сечею. Треба йому зателефонувати.

Центральну ротонду у формі елегантного восьмикутника прикрашали величні шкіряні дивани з червоного дерева; на висоті дев’яноста футів її увінчувала розкішна напівпрозора стеля з вишуканим квітковим візерунком. Мажордом у смокінгу й лакованих черевиках шанобливо привітався і, почувши його ім’я, кивнув і провів до вітальні. Там, у віддаленому кутку біля гігантського каміна, сидів Пітер Макондо.

Вітальня була просто-таки велетенська — тут, либонь, розмістилася б половина Пруссіни. Високу стелю підтримували стіни, оббиті лискучими дубовими та яскраво-червоними оксамитовими панелями із зображеннями геральдичних лілій. Шкіра була всюди — Маршал швиденько нарахував двана­дцять довгих канап і тридцять масивних крісел. Деякі з них зайняли висохлі сиві старигані у смугастих костюмах із газетами в руках. Маршал пильно до них придивлявся, намагаючись з’ясувати, чи вони взагалі ще дихають. Дванадцять канделябрів на стіні — це означало, що всього в кімнаті їх сорок вісім. Кожен із них мав три ряди лампочок — на внутрішньому ряді їх було п’ять, на наступному — сім, а на зовнішньому — дев’ять. Разом двадцять одна лампочка, а отже, всього їх було… Маршал припинив підрахунки, помітивши на одному з камінів дві металеві фігури заввишки три фути, що підтримували книжки. То були копії закутих рабів Мікеланджело. У центрі вітальні він побачив масивний стіл із купами газет — здебільшого то були фінансові видання з усіх куточків світу. Біля стіни стояла скляна шафа, у якій він побачив велику пор­целянову чашу кінця вісімнадцятого століття з табличкою, на якій зазначалося, що це — подарунок одного з членів клубу, витвір майстрів Чінґ-те Ченґ. На ній зображувалися сцени з роману «Сон у червоному теремі».

«Оригінал. Поза сумнівом, оригінал», — міркував Маршал, підходячи до Пітера, який сидів на канапі й теревенив з іншим членом клубу — високим статечним чоловіком у червоному картатому піджаку, рожевій сорочці та широкій краватці з квітчастим візерунком. Маршал ще ніколи не зустрічав людей, які так одягалися б, він ніколи не бачив, щоб хтось міг настільки порушувати всі закони гармонійного стилю і водночас мати елегантний і гідний вигляд.

— Маршале, нарешті, — мовив Пітер. — Радий вас бачити. Познайомтеся: це Роско Річардсон. Його батько був найкращим мером Сан-Франциско за всю історію міста. Роско, це лікар Маршал Стрейдер, провідний психотерапевт Сан-Франциско. Подейкують, що нещодавно на його честь започаткували цикл університетських лекцій.

Після ґречних розшаркувань Пітер повів Маршала до обіднього залу, а тоді обернувся і сказав:

— Роско, я не вірю, що на ринку є місце для чергової комп’ютерної системи, але поки що не відкидатиму цю ідею; якщо Сіско вирішить інвестувати, мене це теж може зацікавити. Переконаєш мене — і я переконаю своїх інвесторів. Надішли мені бізнес-план до Цюриха, і я поверну його тобі в понеділок, коли повернуся до роботи.

— Чудова людина, — мовив Пітер, попрощавшись із Роско. — Наші батьки були знайомі. А ще він гарно грає в гольф. Роско живе неподалік від Сайпрес-Пойнт. Він пропонує цікавий варіант для інвестицій, але вам я б його не порадив: результатів від цих стартапів доводиться чекати надто довго. Грати в цю гру дорого — із двадцяти може «злетіти» тільки один. Звісно, якщо вам пощастить, можна отримати більше, значно більше, аніж двадцять до одного. До речі, ви не проти, що я називаю вас Маршалом?

— Звісно, ні. Це навіть доречно, адже нас не пов’язують професійні стосунки.

— Ви казали, що ніколи не бували в цьому клубі?

— Ні, — мовив Маршал. — Я тільки проходив повз нього і милувався ним. Він не схожий на ті місця, де зазвичай «пасуться» представники медичної спільноти. Я майже нічого про нього не знаю. Чим займаються члени клубу? Це переважно бізнесмени?

— Здебільшого це старі багатії Сан-Франциско. Консерватори. Більшість із них «стрижуть купони» з того, що свого часу успадкували. Роско — виняток, і саме тому він мені подобається. Йому вже сімдесят один, а він ще високо ширяє. Стривайте, що ж іще… Переважно це чоловіки, англо-саксонські протестанти, неполіткоректні — десять років тому я намагався протестувати проти такого «ладу», але питання тут вирішуються напрочуд повільно, особливо по обіді. Розумієте, про що йдеться?

Пітер ледь помітно кивнув на крісла, у яких похропували двоє вісімдесятирічних стариганів — вони щосили стискали примірники лондонської «Financial Times».

Діставшись обіднього залу, Пітер звернувся до мажордома:

— Емілю, ми готові замовити. Чи вдасться нам сьогодні скуштувати лосося в тісті? Il est toujours de´licieux.[22]

— Гадаю, я зможу вмовити шеф-кухаря приготувати його спеціально для вас, містере Макондо.

— Емілю, я пригадую, як ласував смачним лососем у «Cercle Union Interalliee», що в Парижі. — Він нахилися до Еміля і прошепотів: — Не кажіть про це французам, але тут він смакує мені значно краще.

Пітер невимушено теревенив з Емілем. Маршал не чув жодного слова; його вразила велич обіднього залу, включно з велетенською порцеляновою чашею, у якій розкошувала «мати всіх ікебан» — неперевершені тропічні орхідеї лилися каскадом із гілки червоного клена. «Якби ж то це бачила моя дружина», — подумав Маршал. За таку композицію хтось