Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

отримав чималі гроші, тож її маленьке хобі теж могло б перетворитися на щось справді корисне.

— Пітере, — мовив Маршал, коли їх всадовили за стіл, — ви так рідко буваєте в Сан-Франциско. Водночас ви є активним членом і цього клубу, і клубів у Цюриху та Парижі?

— Ні-ні, — з усмішкою мовив Пітер. Його розвеселила наївність Маршала. — За таких умов мені довелося б заплатити тут за сандвіч п’ять тисяч доларів. Усі ці клуби: «Circolo dell’Unione» в Мілані, «Atheneum» у Лондоні, «Cosmos» у Вашингтоні, «Cercle Union Interalliee» в Парижі, «Pacific Union» у Сан-Франциско, «Baur au Lac» у Цюриху — належать до однієї мережі, тож членство в одному з них гарантує привілеї під час відвідування інших. Власне, саме так я й познайомився з Емілем, який раніше пра­цював у паризькому «Cercle Union Interalliee», — з цими словами Пітер узяв своє меню. — Маршале, пропоную випити.

— Я питиму воду. «Calistoga», будь ласка. Сьогодні маю зустрітися ще з чотирма пацієнтами.

Пітер замовив дюбоне і содову, а коли їм принесли напої, підняв свою склянку:

— Хочу випити за вас і за цикл лекцій імені Маршала Стрейдера.

Маршал почервонів. Він настільки захопився клубом, що навіть забув подякувати Пітерові.

— Пітере, такий курс лекцій — велика честь. Я мав би одразу вам подякувати, але не міг викинути з голови останнього пацієнта.

— Останнього пацієнта? Отакої! Я думав, що, коли пацієнт покидає кабінет психотерапевта, той забуває про нього аж до початку наступного сеансу.

— Можливо, це був би ідеальний варіант. Але відкрию вам професійну таємницю: навіть найбільш стримані психотерапевти повсякчас думають про своїх пацієнтів і навіть подумки спілкуються з ними між сеансами.

— Без жодних доплат?

— На жаль, так і є. Тільки адвокати виставляють рахунки за «міркування».

— Цікаво, цікаво! Маршале, ви нібито говорите від імені всіх психотерапевтів, але я відчуваю, що йдеться саме про вас. Я часто думав про те, чому так мало отримував від інших спеціалістів. Можливо, ви більш самовіддано ставитеся до роботи й ваші пацієнти для вас важливіші?

Принесли лосося, однак Пітер цього не зауважив: він саме почав розповідати, що психотерапевти добряче розчарували й Адріану.

— Маршале, це одна з двох речей, про які я хотів сьогодні поговорити, — вів далі Пітер. — Адріана висловила велике бажання попрацювати з вами. Хоча б кілька сеансів. Їй треба залагодити деякі проблеми у стосунках із батьком, надто зараз, коли його життя добігає кінця.

Маршал, який завжди пильно вивчав класові відмінності, давно помітив, що представники вищого класу навмисно не бралися до їжі одразу; що більшими були статки, то довшою була пауза перед першим шматочком. Тож він доклав усіх можливих зусиль, аби витримати цю паузу разом із Пітером. Навіть не кинувши оком на лосося, пив воду маленькими ковточками, уважно слухав, кивав і врешті-решт запевнив Пітера, що радо попрацює з Адріаною.

Та зрештою його терпець увірвався і Маршал узявся до риби. Він тішився, що пристав на пропозицію Пітера скуштувати цього лосося. Риба була неперевершена. Тоненька й хрустка масляниста скоринка просто-таки танула в роті, її не треба було жувати. Варто було легенько притиснути шматочок язиком до піднебіння, як він розпадався на рожеві часточки, присмачені розмарином, які разом із теплим маслом легко ковзали стравоходом. «До дідька холестерин!» — міркував Маршал, почуваючись грішником.

Водночас Пітер уперше поглянув на свою тарілку, немовби дивуючись, що вона взагалі на столі. Він підхопив виделкою великий шмат риби, відклав її убік і знову заговорив:

— Добре. Ви потрібні Адріані, тож для мене це велике полегшення. Сьогодні вона вам зателефонує. Ось її візитка. Якщо вам не вдасться сконтактувати телефоном, вона просила зателефонувати їй до офісу й повідомити про час сеансу. Коли вам зручно — за потреби вона внесе зміни у свій робочий графік. Також я хотів би оплатити ці сеанси, ми вже узгодили це з Адріаною. Хочу відразу оплатити п’ять сеансів, — він простягнув Маршалові конверт із десятьма стодоларовими банкнотами. — Мені бракує слів, аби висловити свою вдячність за те, що ви з нею працюватимете. Звісно, тепер це ще більше спонукає мене віддячити вам.

Маршал нашорошив вуха. Він гадав, що організація циклу лекцій, названих на його честь, свідчила про те, що «вікно можливостей» для нього зачинилося назавжди. Однак скидалося на те, що доля вирішила ще раз його спокусити. Утім, він усвідомлював, що професіоналізм переможе, а тому сказав:

— Трохи раніше ви зауважили, що хотіли обговорити зі мною дві речі. Першою була терапія для Адріани. Можливо, друга проблема, про яку ви хотіли поговорити, — це відчуття, що ви мені заборгували?

Пітер кивнув.

— Пітере, вам треба просто про це забути. Бо інакше (і це погроза) мені доведеться змусити вас відкласти поїздку на три-чотири роки, аби ми могли вирішити цю проблему за допомогою психоаналізу. Скажу ще раз: ви мені нічого не винні. Ми домовилися про надання послуг. Я озвучив вам їхню ціну, і ви її заплатили. І навіть заплатили більше, пригадуєте? А тоді ви зробили мені приємний і щедрий подарунок — цикл лекцій, названий на мою честь! Ви ніколи не були переді мною в боргу. А навіть якщо й були, ваш подарунок усе компенсував. Більш ніж компенсував — тепер я почуваюся в боргу перед вами!

— Маршале, ви навчили мене бути чесним із самим собою і відкрито говорити про свої відчуття. Саме це я зараз і зроблю. Зможете витримати мене ще кілька хвилин? Просто вислухайте мене. П’ять хвилин, не більше. Гаразд?

— П’ять хвилин. Відтак ми назавжди про це забудемо. Згода?

Пітер кивнув. Усміхнувшись, Маршал зняв із руки годинник і поклав його на стіл. Пітер узяв його, щоб уважно роздивитися, а тоді поклав на місце.

— По-перше, я хочу дещо прояснити. Я почувався б справжнім шахраєм, якби дозволив вам думати, що фінансування ваших лекцій — мій подарунок вам. Насправді я щороку роблю університету досить скромні подарунки. Чотири роки тому я посприяв організації кафедри економіки, якою керує мій батько. Отже, я в будь-якому разі зробив би цю пожертву. Єдина відмінність — це те, що цикл лекцій названо на вашу честь. По-друге: я розумію ваше ставлення до подарунків і поважаю його. Утім, я маю пропозицію, від якої ви, імовірно, не зможете відмовитися. Скільки ще в мене часу?

— Три хвилини — час спливає, — усміхнувся Маршал.

— Я не розповідав вам про свій бізнес у деталях, але переважно я купую і продаю компанії. Я експерт з оцінювання компаній: кілька років робив це для «Citicorp», а потім став незалежним експертом. Гадаю, що за весь цей час я взяв участь у придбанні понад двохсот компаній. Нещодавно я наштовхнувся на нідерландську компанію, ціна якої надто занижена, і водночас вона має потужний прибутковий потенціал. Я б залюбки придбав її сам — можливо, це трохи егоїстично, але я й досі не визначився з партнерами. Потрібно зібрати двісті п’ятдесят мільйонів доларів. Слід скористатися цією можливістю якомога швидше — чесно кажучи, ця компанія надто приваблива, аби нею ділитися.

Маршал не стримався і сказав:

— Отож…

— Стривайте, дозвольте мені договорити. Ця компанія має назву «Rucksen», і з-поміж провідних світових виробників велосипедних шоломів вона тримається на другому місці, володіючи чотирнадцятьма відсотками ринку. Минулого року продажі