Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

були високими і компанія заробила двадцять три мільйони, але я певен, що за два роки зможу заробити в чотири рази більше. І ось чому. Найбільшою часткою ринку (а це двадцять шість відсотків) володіє фінська компанія «Solvag». Так склалося, що мій консорціум володіє контрольним пакетом акцій цієї компанії, а я — власник контрольного пакета консорціуму! Основний продукт, що його зараз виробляє «Solvag», — це мотоциклетні шоломи, і цей підрозділ компанії є більш прибутковим, порівняно з тим, який відповідає за виробництво велосипедних шоломів. Я планую оптимізувати виробництво, об’єднавши «Solvag» з австрійською компанією з випуску мотоциклетних шоломів і вже запропонував за неї свою ціну. Відтак виробництво велосипедних шоломів компанією «Solvag» буде припинено, а завод ми переобладнаємо для виробництва виключно мотоциклетних шоломів. Водночас я максимально посилю виробничі потужності «Rucksen» і вона зможе зайняти ринкову нішу «Solvag». Краса, чи не так?

Маршал кивнув. Він просто-таки бачив цю інсайдерську красу перед собою. І водночас бачив марність своїх відчайдушних спроб розібратися з часовими нюансами фондового ринку чи придбати акції, скориставшись крихтами інформації, що долітали до аутсайдерів.

— Ось що я пропоную, — вів далі Пітер, кинувши оком на годинник. — Ще кілька хвилин. Прошу, вислухайте мене.

Та Маршал уже не переймався п’ятихвилинним лімітом.

— Я вже залучив позикові кошти. Тож, аби придбати «Rucksen», мені лишилося інвестувати дев’ять мільйонів доларів готівкою. Приблизно через двадцять два місяці я планую презентувати цю компанію публічно, і в мене є всі підстави вважати, що я отримаю п’ятсот відсотків прибутку. Вихід «Solvag» з ринку означатиме відсутність потужного конкурента — про це ще ніхто, крім мене, не знає, тож усе це суворо конфіденційно. Також я отримав інформацію (щоправда, не можу озвучити її джерело навіть вам) щодо законопроекту, в якому передбачено, що всі неповнолітні мають обов’язково користуватися велосипедними шоломами. Невдовзі подібні законопроекти набудуть чинності у трьох європейських країнах. Я пропоную вам частку в цій інвестиції — скажімо, один відсоток. Маршале, не поспішайте відмовлятися, це не подарунок, і я вже не ваш пацієнт. Це справжня інвестиція: ви даєте мені чек і перетворюєтеся на співвласника. Водночас є одна умова, і я прошу вас пересилити себе: я не хочу, аби цього разу повторилася ситуація з лікарем Блеком. Пригадуєте, як важко я це переживав? Отже, — Пітер помітив, що зацікавлення Маршала зросло, і заговорив впевненіше, — ось моя пропозиція. Заради власного психічного здоров’я я хочу, щоб ви нічим не ризикували. Якщо ви пошкодуєте про цю інвестицію, я одразу викуплю цю частку за вашу ціну. Я дам вам мій особистий вексель із гарантією повного забезпечення: за вашим запитом вам виплатять суму, що дорівнює ста відсот­кам вашої інвестиції плюс десять відсотків річних. Однак ви маєте пообіцяти, що обов’язково ним скористаєтеся за непередбачуваних обставин — всяке може трапитися… Скажімо, вбивство президента, моя раптова смерть чи те, що видасться вам надто ризикованим. Інакше кажучи, ви зобов’язані отримати гроші за цим векселем.

Пітер відкинувся на спинку стільця, взяв годинник Маршала й простягнув його власникові.

— Сім з половиною хвилин. Я закінчив.

У голові Маршала роїлися численні думки. Нарешті щось почало вимальовуватися. «Дев’яносто тисяч доларів, — думав він. — Якщо я зароблю, скажімо, сімсот відсотків, мій прибуток становитиме понад шістсот тисяч доларів. За двадцять два місяці. Хіба від цього можна відмовитися? Гадаю, це нікому не вдалося б. Інвестуй під дванадцять річних — і до кінця життя щороку отримуватимеш сімдесят дві тисячі доларів. Пітер має рацію. Він більше не мій пацієнт. І це не подарунок у зв’язку з контрперенесенням — я даю власні кошти, це інвестиція. Жодного ризику — ну то й що! Це приватний вексель. І про зловживання службовим становищем тут не йдеться. Все чисто. Стерильно».

Маршал припинив міркувати, треба було діяти.

— Пітере, у моєму кабінеті я бачив вас тільки з одного боку. Тепер я знаю вас краще і розумію, чому ви настільки успішні. Ви ставите перед собою мету і крокуєте до неї з неабиякою наполегливістю та кмітливістю… і робите це напрочуд елегантно. — Маршал простягнув йому руку. — А тому я пристаю на вашу пропозицію. Красно вам дякую.

Решту нюансів вони узгодили напрочуд швидко. Пітер запропонував Маршалу стати партнером, інвестувавши будь-яку суму в межах одного відсотка акцій компанії. Маршал вирішив: якщо все зайшло так далеко, йому варто хапатися за цей шанс та інвестувати по максимуму — дев’яносто тисяч доларів. Гроші він отримає з продажу акцій банку «Wells Fargo» та електронної біржі «Fidelity», після чого протягом п’яти днів перекаже їх на рахунок банку в Цюриху. Пітер планував викупити «Rucksen» через вісім днів; згідно з нідерландськими законами, він мав надати повний перелік своїх партнерів. Тим часом Пітер підготує вексель, який доправлять в офіс Маршала, перш ніж його колишній пацієнт поїде до Цюриха.

Пізніше того ж дня, коли Маршал попрощався зі своїм останнім пацієнтом, у двері кабінету хтось постукав. Прищавий юнак — кур’єр-велосипедист у джинсовій куртці з яскраво-червоними флуоресцентними манжетами та обов’язковою кепкою «Гігантів» Сан-Франциско, козирок якої він повернув назад, простягнув Маршалу манільський конверт із завіреним листом, у якому було зафіксовано всі нюанси угоди. У другому документі, що його мав підписати Маршал, ішлося про те, що він зобов’язується вимагати повної компенсації своєї інвестиції, якщо з будь-якої причини вартість його акцій «Rucksen» знизиться. Також він отримав записку від Пітера: «Щоб ви не хвилювалися, мій адвокат надішле вам вексель до наступної середи. Сподіваюся, вам сподобається мій подарунок на знак підписання угоди про наше партнерство».

Маршал відкрив конверт і дістав коробочку з ювелірної крамниці «Shreve’s». Він відкрив її, і йому перехопило подих. Однак за мить на руці Маршала вже сяяв його перший «Rolex», щедро прикрашений діамантами.

  Розділ 10

Увечері в четвер, десь близько шостої, Ернестові зателефонувала сестра його пацієнтки Єви Ґолсворт.

— Єва попросила мене зателефонувати вам і сказати, що вже час.

Написавши записку з вибаченнями для пацієнта, який мав прийти о 18:10, і прикріпивши її до дверей кабінету, Ернест помчав до Єви — п’ятдесятиоднорічної пацієнтки, яка хворіла на рак яєчників. Ця елегантна жінка з неабияким відчуттям власної гідності працювала викладачем письменницької майстерності. Ернест часто із задоволенням уявляв, що міг би прожити поряд із нею все життя — звісно, якби вона була молодшою і вони познайомилися за інших обставин. Для нього вона була справжньою красунею, він її просто обожнював, його вражала її життєствердна позиція. Останні півтора року він щосили намагався зменшити біль від її згасання.

Працюючи з більшістю своїх пацієнтів, Ернест активно використовував поняття жалю. Він пропонував їм проаналізувати, про які вчинки вони шкодують, а також спонукав уникати подібних відчуттів у майбутньому. «Ваша мета — прожити наступні п’ять років так, щоб не озиратися назад із відчуттям невимовного жалю», — зазвичай казав він.

Подеколи Ернестова стратегія «запобігання жалю» не спрацьовувала, але здебільшого була ефективною. Утім, ніхто з пацієнтів не ставився до цього настільки серйозно, як Єва, яка будь-що хотіла «випити життя до останньої крап­лі». Протягом двох років після озвучення діагнозу ця жінка робила все можливе, аби максимально змінити своє життя: вона розлучилася з чоловіком, бо почувалася нещасною у шлюбі, завела шалені стосунки з двома чоловіками, яким давно симпатизувала, побувала на сафарі в Кенії, написала два оповідання та