Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

Бути істинним американцем із характерною усмішкою, яка насправді не виражає жодних емоцій, не помічати зради, коли тобі це зручно, і зраджувати самому, коли так вигідно. Або страждати, дослухаючись до поклику крові, нехтувати власним успіхом, мордуючись роздумами про померлого друга — нестерпного, але талановитого безумця, який, зрештою, на згадку про себе підносить цінний дар.
Твір змальовує непростий світоглядний вибір людини, замішаний на коханні та зніяковінні перед парадоксальністю життя, на пам’яті предків та особистісних конфліктах, поєднуючи філософські екзерсиси з трилером, та присмачуючи все це тонкою самоіронією.
Роман «Дар Гумбольдта» здобув Пулітцерівську премію, а через рік його автор, відомий американський письменник Сол Беллоу (Соломон Бєлоус) став Нобелівським лауреатом.

Сол Беллоу

Дар Гумбольдта

Збірка балад, видана Гумбольдтом фон Флейшером у тридцятих роках, одразу ж здобула приголомшливий успіх. Гумбольдт був саме тим, на кого всі чекали. Принаймні я, на Середньому Заході, можу вам зізнатися, справді чекав нетерпляче. Письменник-авангардист, перший із нового покоління, вродливий кремезний блондин, серйозний, дотепний, освічений. Саме такий був цей хлопець. Усі газети відгукнулися на його книжку рецензіями. Фотографію, що з’явилася у тижневику «Тайм», не супроводжували жодні закиди, а в журналі «Ньюзвік» його навіть хвалили. «Арлекінові балади» викликали в мене бурхливе захоплення. Тоді я був студентом Вісконсинського університету й день і ніч думав лише про літературу. Гумбольдт показав мені, як можна творити по-іншому. Я був у захваті. Я заздрив його удачі, його таланту, його славі, а в травні подався на Схід, щоб поглянути на нього і, як пощастить, познайомитися особисто. Подорож ґрейгаундівським автобусом, що їхав через Скрентон, тривала близько п’ятдесяти годин. Та я цим не переймався. Вікна в салоні були відчинені, і я міг насолоджуватися чудовим краєвидом. Уперше в житті бачив справжні гори. Дерева саме випускали молоденькі листочки. Це нагадувало «Пасторальну симфонію» Бетговена. Я почувався залитим зеленню.

Мангеттен теж був прекрасний. Я винайняв кімнату за три долари на тиждень і влаштувався продавцем щіток: мав ходити зі своїм крамом від дверей до дверей. Усе викликало в мене шалений захват. Написавши Гумбольдтові довгого, сповненого похвал і вдячності листа, я дістав запрошення у Ґринвіч-Вілледж[1]. Він мешкав на Бедфорд-стріт, неподалік від Чамлі[2]. Спершу пригостив мене чорною кавою, а потім налив джину в ту ж чашечку.

— Що ж, ти доволі милий хлопець, Чарлі, — сказав він мені. — А чи не потайний трохи? Гадаю, тобі загрожує передчасне облисіння. А які прекрасні, великі й виразні в тебе очі! Проте головне, що ти, без сумніву, любиш літературу. Ти сприйнятливий.

Саме він запровадив це слово у вжиток. «Сприйнятливість» згодом стало модним слівцем. Гумбольдт був дуже добрий до мене. Представив мене своїм знайомим у Ґринвіч-Вілледжі та дістав мені книжки для написання рецензій. Я завжди його любив.

Гумбольдтів успіх тривав близько десяти років. Наприкінці сорокових його щаслива зірка почала згасати. А на початку п’ятдесятих я й сам став знаменитим. І навіть заробив купу грошей. Ох, гроші, гроші! Гумбольдт дорікав мені через них. В останні роки життя, перебуваючи в не надто пригніченому стані і коли не був замкнутий у божевільні, він вештався Нью-Йорком, патякаючи про мене і мій «мільйон доларів».

— Візьміть хоча би Чарлі Сітрина. Він приїхав із Медісона, штат Вісконсин, і постукав до мене в двері. А тепер у нього мільйон доларів. Який письменник чи інтелектуал заробляє такі гроші? Кажете, Кейнс. Добре. Кейнс — постать світового рівня. Геній економіки, зірка Блумзбері[3], — казав Гумбольдт. — До того ж одружений із російською балериною. Звідси й гроші. Та хто, до дідька, той Сітрин, щоб стати таким багатим? Ми колись були близькими приятелями, — саме так він і сказав. — Але з цим хлопцем щось не так. Заробивши стільки грошей, чому він поховав себе у глушині? Чому він у Чикаґо? Боїться, що його викриють.

Коли його розум був досить ясний, він використовував увесь свій хист, щоби мене ганити. Він добряче постарався.

А гроші були зовсім не тим, чим я переймався. О Боже, ні, те, чого я хотів насправді, так це творити добро. Всім серцем я прагнув робити щось хороше. І ці пошуки добра брали свій початок у моєму ранньому й химерному відчутті життя. Я занурювався у тьмяні його глибини і схвильовано та відчайдушно намагався намацати сенс. Я був людиною, яка добре знала про розмальовану завісу реальності, про майя, про куполи з вітражами із безлічі кольорових скелець, що забарвлюють біле сяйво вічності, яке тремтить у глибокій порожнечі, і таке інше. Я був просто схиблений на таких речах. Гумбольдт насправді про це знав, але, наближаючись до кінця своїх днів, не міг дозволити виявити до мене хоч якусь симпатію. Хворий і ображений, він би мені не попустив. Він постійно наголошував на суперечності між «розмальованою завісою» та великими грішми. Але суми, що їх я заробляв, прийшли до мене самі. Капіталізм, із якихось невідомих сміховинних причин, приніс їх мені сам. Світ приніс їх мені. Учора я прочитав у «Волл-стріт джорнел» про меланхолію достатку: «Ніколи за всю п’ятитисячолітню “писану” історію людства, ще не було стількох заможних». Розум, понівечений п’ятьма тисячоліттями вбогості, вітає такі зміни. А серце не може їх прийняти. Іноді воно просто відмовляється таке прийняти.

У двадцятих роках чиказькі дітлахи під час березневої відлиги полювали на скарби. Вздовж краю хідників утворювалися кучугури брудного снігу. Коли вони танули, і вода, виблискуючи на сонці, струмочками стікала в рівчаки, можна було вполювати розкішну здобич — кришечки від пляшок, коліщатка від різних пристроїв, монети з викарбуваними на них головами індіанців. А минулої весни я, вже майже літній чоловік, виявив, що зійшов із хідника і йду вздовж рівчака, вдивляючись у нього.

Навіщо? Що це я робив? Сподівався знайти десятицентову монетку чи срібних півдолара? І що далі? Не знаю, яким чином дитяча душа повернулась у мене, але вона таки повернулась. Усе тануло. Лід. Розважливість. Зрілість. Що би Гумбольдт сказав на це?

Коли до мене доходили чутки про його нищівні висловлювання на мою адресу, я часто ловив себе на думці, що погоджуюся з ним.

— Сітрину дали Пулітцерівську премію за його книжку про Вільсона і Тьюмелті[4]. А я вам скажу, що Пулітцер — це для жовторотих курчат. Це не премія, а просто дешева фальшивка, розтиражована газетами, до того ж її присуджують пройдисвіти й неуки. Ти стаєш ходячою рекламою Пулітцера, тому навіть, коли ти ґиґнеш, першими словами в некролозі будуть: «Лауреат Пулітцерівської премії відійшов у вічність».

Я подумав, що в цьому справді щось є.

— А Чарлі двічі одержав Пулітцера. Спершу вийшла ця солоденька п’єса, що принесла йому успіх на Бродвеї та права на екранізацію. Він одержав свій відсоток від касових зборів! Я не скажу, що він справді вдавався до плагіату, але таки вкрав щось у мене — мою особистість. Він наділив нею свого героя.

Навіть тут,