Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

— Даніель, ні! Я просила тебе більше не підіймати цю тему.

— Мія, він повинен знати! Нехай він не ідеальний, але ти не зможеш від нього це постійно приховувати! Ніколасу потрібен батько! Ти не можеш впоратись! Ти бачиш це сама!

З їі очей почали литися сльози і вона підійнялася з місця, йдучи до краю даху, торкаючись металевих перил руками. Я підійнявся слідом, але не йшов за нею.

— Мія, будь ласка. Я прошу не як найкращий друг Маркуса, а як твій. Я не зможу вічно тобі допомагати, тому що навіть це обмежено, як б не було сумно про це казати. Прийде час, коли наші шляхи розійдуться. Ти залишишся одна, а я цього не хочу. Ти стала мені наче сестра, і я бажаю вам з Ніколасом тільки добра.

— Я знаю! — у розпачі кричить дівчина, повертаючись до мене. — Ти справді гадаєш, що йому треба про це знати? Він безвідповідальний, Ден. Як я зможу довірити Ніколаса йому? — вже тихіше промовила Мія.

— Я впевнений, що Маркус зможе впоратися із власним сином.

— А що якщо він не захоче? Що буде, якщо я розповім йому про Ніколаса, а він навіть не захоче його побачити? Що, якщо йому буде байдуже і він втече від відповідальності? Я не зможу ще раз пережити це все. Я не впораюся з цим, Даніель.

— Мія…

— Не змушуй мене цього робити, будь ласка…

Мія йде до дверей, але я зупиняю її.

— Не чіпай мене зараз. Залиш мене одну.

Цього разу я не намагаюся до неї достукатися, а стою на місці, доки вона йде геть.
 

Амелія

Підходячи до готелю, я дістаю телефон. Думаю, що Даніель буде радий невеличкому перекусу у вигляді свіжоспечених мафінів з пекарні. Минаючи автомобілі на паркінгу, я йду до дверей і шукаю його номер у списку контактів, але перш ніж натиснути на виклик, я чую, як відчиняються двері і підіймаю на них погляд. Звідти виходить Мія. Щойно я хочу привітатися із нею, як зупиняю саму себе.

Мія плаче.

Вона йде подалі від дверей і ховається там, де є невеличка порожнеча між будинком і готелем. Спостерігаю за подругою далі, коли вона торкається спиною стіни і продовжує плакати, обіймаючи себе руками.

Тихо підходжу до неї, вимикаючи телефон. Мафіни та Даніель можуть почекати.

— Мія?

Вона обертається на мій голос, не приховуючи сліз, і дивиться з якимось болем та жахом.

— Я думала це Маркус, — відповіла вона, відвертаючи голову.

— Ні. Всього лише я.

Мія опускається на асфальт і сідає. Я сідаю поруч, не звертаючи увагу на те, що тут може бути брудно. Нічого не запитую, чекаючи, що вона сама збере в собі сили і почне першою розмову.

Через декілька хвилин вона все таки перестає плакати, хоча сльози все ще іноді течуть з її очей.

— Даніель вмовляє мене розповісти батькові Нікі про нього.

Вона не готова назвати його ім‘я, але це не важливо. Важливо те, що вона може про це поговорити зі мною. Це вже добре.

— Він щойно про це з тобою говорив?

— Так. Я не хочу цього робити, тому що я ледве прийшла до тями, коли дізналася, що вагітна. Мені так було важко, Амеліє… Ти не можеш собі уявити, як це — бути самою з малюком, доки його батько продовжує зависати на вечірках і навіть не згадує про ніч, яку провів зі мною. Не згадує про мене. Не згадує про нас.

— Ти його кохаєш? — наважуюся запитати.

— Ні. Після того, як народився Нікі, абсолютно всі мої почуття зникли. Я можу посміхатися, плакати, і щось відчувати лише поруч з ним. Весь інший час я наче не живу, а просто існую. Я відчуваю себе ніким. Нікі — це все, що в мене є.

— А батьки? Вони хіба не поруч?

— Більшість часу вони працюють, щоб допомогти мені. Я відчуваю себе такою жалюгідною, Амеліє…

Вона весь цей час, доки розповідає, дивиться у стіну навпроти. Я теж так поводжуся, тому що хочу максимально підтримати. Вона має рацію — я не можу уявити, як їй важко. Але можу допомогти впоратися з цим.

— Моя найкраща подруга померла рік тому, після чого хлопець, з яким я познайомилася після її смерті, мало не зґвалтував мене, — тихо промовила я.

Досі було важко про це говорити.

— Боже… — вона повернула обличчя до мене.

— Я теж не відчувала нічого, окрім страху, доки не зустріла Даніеля. Я боялася будь-якої близкості з ним, та і взагалі з іншими хлопцями. Я боялася повернутися до улюбленої справи, але, після нашої розмови про це, мені стало краще. То може і тобі стане краще, коли ти поговориш з батьком Ніколаса?

Вона шмигнула носом і я зустрілася з нею поглядами.

— А якщо йому байдуже?

— Якщо йому байдуже, то він козел. Навіть, якщо тобі буде боляче — час тебе вилікує. Тобі стане краще. Обов’язково. Можливо, тобі навіть не буде боляче. Ми ж цього не знаємо, — я взяла її за руку. — Послухай, у тебе є причини, щоб продовжувати життя і ніякий бовдур не повинен тебе зламати. У тебе є Ніколас, який завжди любитиме свою маму, бо вона чудова людина. У тебе є Даніель, Крістоф, Джейк, які з радістю будуть бавитися з малюком і допомагатимуть тобі, бо ти хороша подруга. І врешті-решт, у тебе є я, яка завжди підкладе плече допомоги, щоб ти могла поплакати, бо ти моя єдина подруга в цьому місті і я хочу бути поруч завжди.

Вона посміхається крізь сльози і раптово обіймає мене.

— Дякую. Мені справді була потрібна ця розмова.

***

Моя зміна розпочалася годину тому, але я досі не бачила Даніеля. Він обіцяв прийти, щойно звільниться. Мафіни в коробці вже напевно не такі смачні, якими були.

— Привіт, — втомлено посміхається хлопець, виходячи з ліфту, і підходить до мене.

— В тебе все гаразд?

— Так. Просто робота виснажує мене. Знаєш… папірці та інша дурня.

Хлопець нагинається через стіл і цілує мене, обіймаючи долонями обличчя. Щойно він відпускає мене, як на його телефон приходить сповіщення. Даніель роздратовано видихає повітря і дістає смартфон.