Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Даніель

Прокинувшись вранці, я помітив ліжко порожнім. Амелії не було. Мене мало б це налякати, тому що вона із легкістю могла втекти, але цього не сталося. Вона не втече. У неї немає причин для цього. Та й до того ж ми удвох були спустошені вчорашньою розмовою.

Принаймні я точно був.

Я не міг повірити в те, що моя дівчинка через таке пройшла. Дідько, я хочу знайти того Андрія і вбити. Можливо, мені вдасться поговорити з Русланом і він мені допоможе. Можливо, той покидьок досі не сидить за ґратами, як повинно бути.

Мало не сповзаю з ліжка, підіймаюся і беру себе в руки. Їй зараз потрібен сильний хлопець, а не такий, як я в даний момент. Я досі так і не дізнався в чому причина її страху перед роялем. Можливо, вона сама згодом розповість і не варто зараз про це запитувати, але спробувати можна.

Спускаюся на перший поверх і шукаю Амелію. Вона повинна бути десь тут. У вітальній немає, отже дівчина знаходиться на кухні.

Заходячи туди, я помічаю кумедну і водночас милу картину. Амелія, вдягнута у мої домашні шорти та футболку, беззвучно співає, готуючи щось на плиті. Її волосся зібране у ґульку, у вухах безпровідні навушники, і, здається, пісня в них дуже навіть зарядила її після нічної розмови.

Я посміхаюся, спираюся рукою на стіну і милуюся нею. Амелія досить швидко помічає мене і сором‘язливо забирає навушники з вух.

— Як довго ти тут стояв?

Посміхаюся ширше, підходжу до неї і цілую, обіймаючи за талію.

— Не соромся бути собою переді мною. Божевільною, сумною — байдуже. Ти не уявляєш, як мені тепло на душі від того, що ти така щаслива стоїш в моєму одязі на моїй кухні.

Вона посміхається і повертається до приготування сніданку, залишаючи на моїх губах ще один короткий поцілунок.

— Що ти готуєш?

— Я знайшла в холодильнику залишки молока та яйця. На щастя, в тебе було борошно, тому я подумала зробити декілька млинців перед роботою, щоб ти поїв.

На моїй кухні ніколи не було дівчини, як і взагалі у цьому домі. Мені ніколи ніхто не готував сніданок перед роботою. Тепер я хочу, щоб все було навпаки. Хочу бачити тут Амелію як можна частіше.

Після сніданку ми повернулися до спальні, адже до роботи залишалося ще дві години. Я знаю, що потрібно відвезти Амелію додому, аби вона могла переодягнутися у чистий одяг, але не можу це зробити, не закінчивши нічну розмову. Тому зараз, доки вона лежить на моєму плечі, я хочу вислухати її до кінця, якщо вона звісно готова до цього.

— Я можу в тебе дещо запитатися?

— Так, звичайно.

Мої пальці малюють якісь невидимі кружечки на її спині, доки дівчина перекидує свою ногу через мою, влаштовуючись зручніше. Схоже, що вона вже знає про моє запитання.

— Я почув твою розповідь про Христю та про того покидька, але досі не знаю чому ти припинила грати на роялі.

Вона мовчить, але я чую її дихання. Схоже, Амелія вагається про це розповісти.

— Якщо не хочеш…

— Він нагадує мені про Христю, — перебиває мене дівчина. — Я відчуваю свою провину за її смерть, тому щоразу починаючи грати на роялі, варто мені тільки заплющити очі, як я бачу її.

— Амелія…

— Христя дуже любила слухати, як я граю. Вона і сама була музикантом. Але в неї це зайняло особливе місце в житті, на відміну від мене. Я дуже хотіла займатися цим в майбутньому, але так і не наважилася спробувати вступити на факультет. Замість цього я обрала готельний бізнес.

Я міцно їі обіймаю, бо гадаю, що вона знову заплаче. Амелія не робила цього. Вона трималася. Сподіваюся, вона не шкодувала про те, що така чутлива поруч зі мною.

З труднощами, але через деякий час я вже був на роботі. Амелія сьогодні працює у нічну зміну, тому я відвіз її додому, щоб вона відпочила.

— Денчик, привіт, — посміхнувся Маркус, коли я зайшов на кухню. — Яким вітром?

Робота тут кипіла. Сьогодні, на диво, було багато замовлень серед гостей готелю і звичайних відвідувачів ресторану, тому Маркус викликав на роботу мало не всіх кухарів.

— Привіт. Бачу, ти і без мене добре працюєш.

— Мені не потрібні твої здібності няньки, щоб працювати, — відповів хлопець. — Зате я маю гарну новину. Я майже вмовив Мію на побачення.

— Залиш її в спокої. Навіщо вона тобі?

— Я і сам не знаю, — хлопець знизує плечима. — Мені просто цікаво. Можливо, вона самотня, тому Амелія і запропонувала мені саме Мію.

— Амелія просто погано жартує. Облиш цю справу.

— Чому ти так вчепився до Мії? — Маркус кладе ніж на дошку і недовірливо витріщається на мене. — Є щось, чого я не знаю?

— Мені просто шкода дівчину. Їй не потрібен такий бовдур, як ти.

Маркус посміхнувся і повернувся до роботи, тому я пішов. Якби я залишився там хоч на секунду, то міг видати Мію. З цим потрібно щось вдіяти. Можливо, Амелія мала рацію, і Мія повинна розповісти Маркусу про сина.

Зайшовши до ресторану, мої очі почали шукати Мію. Вона розмовляла з офіціанткою, здається її звали Анабель, тому я сів за барну стійку і замовив собі кави, доки чекав на дівчину. Мія швидко звільнилася і побачила мене, після чого підійшла.

— Привіт. Будеш? — киваю в бік кави.

— Ні, дякую. Я вже випила чашку.

— Нам потрібно поговорити. Це стосується Ніколаса.

— Тихіше, — гаркнула дівчина. — Зустрінемося під час обідньої перерви, гаразд? В мене зараз багато роботи, — майже пошепки додала Мія.

— Буду чекати.

Вона пішла. Я теж не затримався і поїхав у справах, щоб встигнути до обіду.

***
 

— У мене є рівно десять хвилин, — промовила Мія, зачиняючи двері, які вели на дах.

— Добре, — відповів я. — Сідай.

Мія так і вчинила. Дівчина сіла навпроти мене, на диван, і підійняла погляд.

— Про що ти хотів поговорити?

— Я знаю, що ми вже це обговорювали. І знаю, як ти до цього ставишся, але я гадаю, що тобі варто розповісти Маркусу про…