Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

думаєте, що йому цього досить, що він вдячний за це? Де там! Ані-ні! Що він робить, уявіть собі? Безсоромно просить ще бодай жменю вугля! Вугля! А що він з ним утне? Підсмажить сир, а потім знову прийде з довгою рукою! Всі ці людці одним миром мазані. Даси їм сьогодні повну пелену вугля, а вони тобі прийдуть позавтра за другою. Безсоромники.

Господиня гаряче підтримала гостя, й він провадив:

– Але слухайте, що сталося, – далі вже нікуди. Позавчора один чоловік – ви заміжня, місіс Корней, і тому я можу дозволити собі про це говорити у вашій присутності – один голоколінець, ледве-ледве прикритий лахміттям (тут місіс Корней соромливо опустила додолу очі), – приходить з довгою рукою під двері нашого куратора бідних (а в того саме урочистий обід і кликані гості) й вимагає допомоги. Товариству це, звісно, неприємно, а він уперся і не йде; звичайно, куратор звелів йому дати відчепного – ну, й винесли йому фунт картоплі та жменю вівсяного борошна. «Господи, навіщо воно мені! – відповідає цей нахаба. – Це все одно що дати мені залізні окуляри!» – «Гаразд, – каже тоді куратор і відбирає в нього картоплю та борошно, – більше ви тут нічого не дістанете!» – «То я, значить, умру на вулиці». – «Не турбуйтесь, не вмрете».

– Ха-ха-ха! Як влучно! Ну та й сміхун наш містер Граннет! – зареготалася господиня. – А далі що?

– А далі ось що, місіс Корней: жебрак пішов і таки помер на вулиці, – відповів Бембль, – уперте бидло!

– Не може бути! Невже, невже?! – обурено скрикнула місіс Корней. – До речі, мені здається, що ця безпосередня допомога жебракам страшенно шкідлива; а як на вашу думку, містере Бембль, ви ж учені, то мусите краще знати.

– Місіс Корней, – відповів сторож і усміхнувся так, як може всміхатися лише людина, що володіє вищим, недоступним для інших знанням, – безпосередня допомога бідним поза стінами богадільні, але допомога добре організована, це є парафіяльна самоохорона. Головний засіб віднадити жебраків – це давати їм те, чого вони не потребують: попоходять, а там набридне бити черевики.

– Господи, як мудро! – скрикнула місіс Корней.

– Так, моя пані. Між нами говорячи, це глибока ґрунтовна засада нашого буття, – провадив містер Бембль. – Ви, може, спостерігали з повідомлень цих язикатих газет, що убогим родинам парафія завжди допомагає сиром. Тепер це запроваджено скрізь по всій нашій країні; але ви ж розумієте, що це все наші стислі таємниці; розповсюджувати їх не слід, і ніхто, опріч нас, парафіяльних урядовців, не повинен про це знати. – Ось вам портвейн (він розв’язав хустину й витяг з неї пляшку); Рада надіслала його для нашої лікарні, справжній, чистий, запашний портвейн – тільки-но сьогодні у пляшки розлито: чистий як сльоза й без крихти фусу!

Містер Бембль підняв пляшку проти світла й побовтав її, щоб довести бездоганну якість вина; потім поставив обидві пляшки на буфет, акуратно згорнув хустку, поклав її до кишені і взявся за капелюха, немов щоб іти.

– Надворі так холодно, ви замерзнете, містере Бембль, – мовила господиня.

– Так завиває і у вуха дме, – відповів він, підіймаючи коміра.

Добросерда леді глянула на казанок, потім на сторожа, що повернувся до дверей (він уже відкашлявся і збирався побажати їй на добраніч), і соромливо, дуже соромливо спитала, чи не згодився б він випити чашечку чаю.

Містер Бембль умить спустив коміра, поклав капелюха й ціпка на ослін, а стільця підсунув до столу. Він помалу осівся й поглянув на господиню, а вона уп’ялась очима в свій маленький чайник. Тоді він знову кахикнув і ніжно всміхнувся. Місіс Корней пішла до шафи по другу чашку й мисочку, а коли сідала на своє місце, очі її знову ззирнулися з очима моторного сторожа; вона почервоніла й почала соромливо хазяйнувати, а він знову ще голосніше кахикнув.

– Солодко, містере Бембль? – спитала вона, відчиняючи цукерницю.

– Так, дуже солодко, – відповів містер Бембль і пильно глянув на неї. (Якщо парафіяльний сторож здатен взагалі дивитися ніжно, то містер Бембль був на цю хвилю саме цим сторожем.)

Чай налили й подали йому в глибокій тиші. Містер Бембль застелив собі коліна носовою хусткою, щоб, бува, якась крихта чи крапля не забруднила його розкішних штанів, і почав їсти й пити, перериваючи час від часу цю приємну процедуру глибоким зітханням, що, проте, не відбивалося пагубно на його апетиті, але, навпаки, вочевидь дуже сприяло йому.

– Я бачу, ви маєте кицю, – зауважив містер Бембль, глянувши на кицьку, що мружилася перед каміном з цілим своїм виводом, – і навіть кошенят, моя пані!

– Я їх так люблю, так люблю, що ви й уявити собі не можете, містере Бембль, – відповідала господиня, – вони такі втішні, такі веселі й ніжні, вони мої правдиві друзі.

– Дуже милі створіння, моя пані, зовсім свійські, – згодився містер Бембль.

– О, ще б пак! – із запалом скрикнула місіс Корней. – І вони такі домосіди, так тримаються своєї хати, так люблять її, що душа радіє, на них дивлячись.

– Місіс Корней, – почав помалу Бембль, пристукуючи ложкою у такт кожному своєму слову, – я мушу вам сказати, що якби кицька чи кошеня, живучи у вашій господі, не любили її, то були б вони не кицькою і кошеням, а ослами – так, моя пані!

– О, що ви, сер! – скрикнула господиня.

– Ніде правди діти, нащо дурити себе, – провадив сторож, палко, але з почуттям власної гідності махаючи своєю ложкою, від чого кожне його слово набирало ще більшої ваги, – таких невдячних тварин я з насолодою втопив би своєю власною рукою.

– Які ви жорстокі! – жваво відповіла на це місіс Корней, простягаючи до нього руку по порожню чашку. – Мабуть, у вас нема серця.

– Нема серця! Нема серця у мене, місіс Корней! – скрикнув містер Бембль і подав свою чашку, мовчки стиснувши по дорозі мізинчик ручки, що взяла її; потім ляснув себе двічі долонею по облямованому брузументом жилеті, зітхнув могутніми грудьми й відсунув свого стільця трохи від вогню вбік.

Столик був круглий. Гість і господиня сиділи перед каміном vis-á-vis, досить близько одне до одного, і тому цілком зрозуміло, що коли містер Бембль відсунувся трохи від вогню, не відсовуючись, проте, від столу, то віддалення між ним і місіс Корней значно збільшилося. Розсудливі читачі, безперечно, зрозуміють, що це був дійсно героїчний вчинок: місце, час, затишне оточення були б спокусили кожного смертного прошепотіти милій господині на вушко силу тих ласкавих безневинних жартів, що личать легковажним гонивітрам, але здаються недоречними в устах суддів, міністрів, лордів, мерів й інших відповідальних урядових осіб, а тим