Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

паче в устах парафіяльного сторожа, що (як це всім відомо) має бути над усіх суворішим та невблаганнішим.

Але хоч які були наміри містера Бембля (вони були, безперечно, найчистіші), стіл, як ми вже двічі зазначали, був, на жаль, круглий, і тому, відсовуючись щораз далі від вогню, містер Бембль почав зменшувати віддалення між собою і місіс Корней і нарешті, об’їхавши навкруг усього столу, опинився зі своїм стільцем побіч її стільця. Коли їхні стільці тісно зійшлися, містер Бембль зупинився.

Якби місіс Корней посунулася праворуч, вона була б опинилася в каміні й згоріла; якби вона посунулася ліворуч, вона була б опинилася в обіймах містера Бембля; але місіс Корней була цнотлива обачна жінка й, очевидно, відразу збагнула можливі наслідки цієї ситуації; тому вона залишилася сидіти на місці й спокійно налила містерові Бемблю другу чашку чаю.

– Так я не маю серця? – мовив Бембль, колотячи свій чай і зазираючи у вічі господині. – А ви, ви не жорстокі, місіс Корней?

– Боже мій! Яке дивне питання від нежонатого чоловіка. Нащо вам це знати, добродію?

Сторож випив до дна чай, доїв грінку, обтрусив крихти зі своїх колін, обтер рота й солодко цмокнув господиню у відповідь у губи.

– Містере Бембль, – трагічним шепотом заволала до нього місіс Корней, бо жах її був такий пекучий, що вона втратила голос, – містере Бембль, я закричу!

Містер Бембль нічого не відповів, але помалу з почуттям власної гідності обвив рукою її стан.

Цнотлива удовиця пригрозила кричати і була б, напевно, закричала після цього нового зухвальства, але пекуча потреба кричати сама собою відпала, бо саме на цю мить щось хапливо постукало в двері. Містер Бембль дуже жваво підскочив до пляшок і почав пильно здмухувати з них порох, а господиня сердито спитала: «Хто там?» (Варто відзначити як цікаве фізичне явище, що наслідки несподіваного збудження цілком протилежні наслідкам переляку, і тому голос її набув одразу звичайної холодної офіційності.)

– Вибачте, місіс, стара Саллі ось-ось відійде, – промовила якась зовсім спорохніла бабка, просовуючи в двері своє старе бридке обличчя.

– А мені що до того? – сердито обізвалася наглядачка. – Духом своїм я її нагрію чи що?

– Та де, та де, місіс, їй вже ніхто не поможе, – похитала головою стара, – мені не раз траплялося бачити, як помирають люди – і малі й старі, немовлята й кремезні чоловіки; я знаю, коли приходить смерть. Знаю. Та Саллі щось муляє на душі, бо тільки-но віддихне від перепадку, – а це бува дуже рідко, бо вона страх як тяжко помирає, – так одразу й почне белькотіти, що має вам щось сказати. Вона спокійно не вмре, поки ви не вислухаєте її, місіс.

Почувши це, високошановна місіс Корней пробубоніла кілька лайок на адресу клятих старчих, що навіть умерти спокійно не можуть, не в’їдаючись в очі своїм ближнім, похапцем запнулася теплою хусткою й попрохала містера Бембля зачекати на неї, якщо, бува, не трапиться чогось надзвичайного. Старій богаділці вона звеліла жвавіше повертатися та не волочити ніг, мов по смерть, і в надзвичайно поганому настрої, увесь час чортихаючись, пішла до хворої.

Поведінка містера Бембля, коли він залишився на самоті, була зовсім незрозуміла. Він відчинив буфет, перерахував ложки, зважив рукою щипці до цукру, уважно оглянув срібного молочника, щоб перевірити, чи він із справжнього металу, і, задовольнивши таким чином свою цікавість, одягнув на голову свого трикутного капелюха й дуже урочисто протанцював чотири рази навкруг столу. Після цього досить кумедного вчинку містер Бембль зняв капелюха, розвалився в кріслі спиною до вогню й почав пильно оглядати меблі, мов прикидаючи на око їхню вартість.

Розділ XXIV

Де йдеться про вельми сумні речі. Розділ недовгий, але дуже важливий

Відповіднішої вістівниці смерті, як стара богаділка, що порушила спокій місіс Корней, не можна було б собі уявити. Тіло її згорбилося від довгих невеселих літ, паралізовані ноги тремтіли з немочі, її зморщене лице з перекошеним посинілим ротом скидалося більше на карикатуру якогось дикого маляра, аніж на витвір мудрих рук природи.

Ой ні! Як мало облич, створених рукою природи, залишає нам час у їхній первісній красі, щоб тішити наш зір! Житейські турботи, жалі й злигодні відбиваються на людських обличчях так само, як і на людських серцях, і тільки коли всі пристрасті заснуть і навіки випустять людину із своїх лабетів, хмари, що затьмарювали лице людини, розвіваються й залишають по собі ясну небесну глибінь. На суворих застиглих рисах мерця виступає чистий вираз заснулої дитини, той давно забутий вираз, що він мав на світанку свого життя, і обличчя його стає таке тихе, спокійне, що ті, що знали його ще за його щасливих дитячих літ, побожно припадають навколішки перед його труною.

Стара потвора похапцем шкандибала вдовж коридорів, шкутильгала по сходах, поспішаючи за наглядачкою й бубонячи щось невиразне на її гризню, але нарешті, вибившись із мочі, пристала і віддала їй каганця; моторніша за неї місіс Корней хутко пішла вперед до слабої, а вона, відступившись, щоб дати їй дорогу, попленталася позаду.

Хвора лежала на горищі в порожній кімнаті, що притулилася під самим дахом; у темному далекому кутку її блимав тьмяний вогник; якась стара богаділка сиділа побіч ліжка хворої, а край каміна стояв парафіяльний аптекарський учень і старанно обстругував гусяче перо на шпичку для зубів.

– Холодна ніч сьогодні, місіс Корней, – мовив хлопець до наглядачки.

– Ой яка холодна, сер, – дуже ґречно відповіла та, зробивши йому глибокого реверанса.

– Не завадило б вугляреві краще вугілля постачати, проти такого морозу таке сміття ні до чого не судне! – провадив він, розбиваючи заржавілою коцюбою жар у каміні.

– Це вугілля вибирає не вугляр, а Рада, сер, – пояснила наглядачка, – аби тільки він нас зігрівав, і то вже добре, бо нам уже й так не солодко живеться.

Хвора застогнала.

– Ага, – мовив аптекарський учень, обертаючись до ліжка, немов би допіру згадав про існування пацієнтки, – тут вже кінець, місіс Корней.

– Невже? – спитала та.

– Диво, як вона поборсається ще зо дві години, – відповів хлопець, шліфуючи кінчик шпички. – На ній вже місця живого нема. А що, бабо, вона знову заснула?

Богаділка схилилась над хворою і хитнула головою.

– Якщо в хаті не буде гармидеру, то вона, мабуть, так уві сні й помре, – сказав хлопець. – Поставте свічку на підлогу, щоб їй світло в очі не падало.

Стара похитала головою: вона знала, що хвора так швидко не відійде, але послухалась, поставила свічку долі й примостилася поруч з першою богаділкою, що допіру пришкандибала на горище. Місіс Корней