Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

тут завжди спить) міг походжати по коридору, коли візьмуть несплячки. Ха-ха! Про нього вже ще звечора потурбувався Барней, ха-ха-ха! Хай тепер гуляє!

Містер Крекіт шепотів ці слова ледве чутно і сміявся беззвучно, але Сайкс звелів йому замовкнути й братися мерщій до роботи. Тоді той слухняно витяг з кишені потайного ліхтаря й поклав його на траву; потім уперся головою в стіну під вікном і сперся руками об коліна; Сайкс скочив йому на спину, підхопив Олівера, переметнув його через вікно ногами вперед і, не випускаючи з рук його коміра, обережно поставив його на підлогу.

– Візьми ліхтаря, – шепнув він йому на вухо, зазираючи до кімнати, – бачиш сходи?

Напівпритомний Олівер ледве чутно відповів: «Так».

Сайкс показав дулом пістоля на надвірні двері й лаконічно застеріг його, що він увесь час буде під загрозою пострілу: хай тільки метнеться в бік – тут йому й смерть.

– Це одна мить. Тільки випущу тебе, зараз починай. Стій!

– Що це? – збентежено прошепотів Крекіт.

Вони нашорошили вуха.

– Нічого, – відповів пошепки Сайкс, відпускаючи Олівера.

У цю коротку мить хлопчик нараз опам’ятався, зібрався з думками й вирішив будь-що-будь, бодай ціною життя, кинутись із передпокою нагору й зчинити ґвалт.

– Назад! – зненацька гукнув Сайкс. – Назад! Назад!

Цей раптовий вигук серед мертвої тиші й рвучкий крик за ним паралізували Олівера: він випустив з рук ліхтар і не знав, що робити – бігти вперед чи тікати.

Знову хтось крикнув… – майнуло світло, – вгорі на сходах з’явилися дві бліді напіводягнені чоловічі постаті, – щось блиснуло – вдарило, звився димок, – щось тріснуло, й Олівер упав горілиць на підлогу.

Сайкс був зник на мить, а тепер знову виринув з-за вікна й, перш ніж дим розвіявся, вистрелив кілька разів у чоловіків, що відскочили тепер назад за двері.

– Тримайся за шию міцніше, – гукнув Сайкс, витягаючи Олівера через вікно. – Дай шарф, вони влучили в нього. Швидше! Як дзюрчить кров!

Потім зчинився ґвалт, ударив дзвін, посипались постріли, вигуки, і Олівер почув, що його притьмом тягнуть кудись по нерівній дорозі.

Потім усі звуки змішались, почали завмирати, смертельний холод стиснув Оліверове серце, і він більше нічого не бачив і не чув.

Розділ XXIII

Де автор наводить любу розмову містера Бембля з однією панею і показує, що навіть у парафіяльного сторожа серце не з каменю

Стояв холодний зимовий вечір. Мороз скував землю товстою сніговою корою, рвучкий північний вітер міг розвівати лише наметені на поворотах і перехрестях кучугури снігу, він з хижою дикою люттю налітав на цю єдину поживу, збивав угору снігові заслони, закручував їх білою курявою, кружляв ними в шаленому танку й розсипав жменями білі бризки в повітря. Такими чорними порожніми ночами ситі люди, що живуть у теплі та достатках, сідають родинним колом край каміна й дякують Богові, що вони вдома, а безпритульні голодні злидарі падають на сніг і вмирають. Скільки підточених голодом і холодом відметів суспільства закривають навіки свої очі на наших вулицях такими ночами, і хоч які були їх злочинства на цьому світі, гіршої муки вони не зазнають і на тому.

Так стояли справи надворі, а тим часом місіс Корней, наглядачка уже відомого читачам притулку, де народився і зростав Олівер Твіст, сиділа край привітного вогню в своїй власній чистенькій кімнаті й дивилася з великою втіхою на круглий столик перед собою, де стояла невеличка таця з різними приналежностями вечері тружденної робітниці притулку. Місіс Корней лагодилася почастувати себе скляночкою запашного чаю. Вона глянула задоволено на стіл, а потім на камін, де малесенький казанок наспівував тоненьким голоском веселу пісеньку; ця відрадна картина викликала в господині таке внутрішнє задоволення, що вона аж усміхнулась.

– Ох, – зітхнула вона, спираючись ліктем на стіл і замислено втупивши очі у вогонь, – ох, як треба благословляти долю! Тільки ми всі невдячні!

Місіс Корней сумно похитала головою, немов боліючи душею за засліплення бідаків, що ніяк не годні цього зрозуміти, набрала з малесенької бляшаної коробочки чаю срібною ложечкою (своєю власною, не казенною) й почала заварювати чай.

Якої дурної дрібниці буває часом досить, щоб порушити хистку рівновагу нашої душі!

Поки місіс Корней моралізувала так про себе, вода в чорному чайникові перебігла через вінця й ошпарила їй руку.

– Щоб ти пропав! – скрикнула, здригнувшись, шановна леді й хутко відставила чайника на примурок, – дурнячий горщик! Більше за дві склянки не може вмістити! Кому він здався – нікому! Хіба що такій самотній бідолашній удові, як я! – додала вона по короткій мовчанці.

З цими словами безталанна вдовиця упала в крісло й, підперши голову руками, замислилася над своєю нещасною долею. Маленький чайник і самотня склянка на столі викликали в неї сумні спогади про містера Корнея (що помер заледве двадцять п’ять років тому), і вона тяжко зажурилася.

– Ні, в мене ніколи не буде другого, – похмуро мовила вона, – ніколи не буде другого такого, як він!

До кого стосувалися ці слова: до покійного чоловіка чи до незграбного чайника – не знати, але вірніш, що до останнього, бо місіс Корней глянула на нього з докором у цю хвилю і взяла його з примурку.

Вона саме заходилася пити першу чашку, коли це легкий стук у двері порушив її кейфування.

– Можна. Заходьте вже! – сердито скрикнула вона. – Мабуть, знову якась стара баба померла; вони завжди як дірка в мості – вмирають, коли людині ніколи, й попоїсти не дадуть! Чого стоїте й напускаєте холоду в хату! Заходьте, що там знову.

– Нічого, моя пані, нічого, – відповів чоловічий голос.

– Боже! – значно лагідніше скрикнула господиня. – Це ви, містере Бембль!

– До ваших послуг, моя пані, – мовив сторож, що був затримався у сінях, щоб обтерти ноги й обтрусити сніг з одежі, й увійшов тепер до кімнати з трикутним капелюхом в одній руці й клуночком у другій.

– Дозволите зачинити двері?

Смиренна вдовиця засоромилась: чи не піде бува поговір на неї, що вона приймає в себе мужчину потайки, але містер Бембль таки добре перемерз надворі й, скориставшись з її вагання, хутко зачинив за собою двері.

– Лиха година, містере Бембль, – мовила господиня.

– Лиха, лиха, а особливо для нашої парафії. За один-єдиний день ми мусили сьогодні віддати двадцять паляниць і півтори кружалки сиру, а цим злидарям ще мало.

– Ще б пак! Хіба на них коли настачиш, – згодилася наглядачка, сьорбаючи чай.

– Правдиве слово, моя пані, – провадив Бембль. – Недалеко шукати. Наприклад, сьогодні один жебрак: уважаючи на його численну родину, йому дають цілу паляницю й з добрий фунт сиру, так ви