Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Була глибока ніч. У палаті було напівтемно, лише тьмяне світло лампи і тремтливе серцебиття на моніторі.
— Влад… — прошепотіла Настя, стискаючи його руку. — Мені здається, наші діти не хочуть чекати до ранку.
— Я тут. Ти тільки дихай. Все буде добре, кохана. Ти найсильніша в світі… ти моя Настя.
Через кілька годин...
— Перший! — вигукнула акушерка. — Хлопчик! Сильний, голосний.
— Як назвемо? — Влад нахилився до Насті, в сльозах щастя.
— Дем’ян. Благодатний, бо він відкрив двері цій любові…
— І другий… ох, який голосистий! — лунає далі.
— Захар. Той, хто пам’ятає Бога… бо ми молилися і дочекались.
— І ще… третій хлопчик! — лікар навіть посміхнувся. — Неначе рицар у мініатюрі.
— Афанасій, — прошепотіла Настя. — Бо наша любов — безсмертна.
— Іще один! Четвертий хлопчик! — здивувався Влад. — Я не встигаю рахувати!
— Лев, — твердо сказала Настя, втомлена, але світла. — Бо вони всі народжені з серцем левів.
Влад уже думав, що це все. Він цілував Настині руки, дякував їй і світу… але лікар вигукнув:
— І ще одне серденько! Маленьке… дівчинка! Принцеса!
Ізабелла з’явилася на світ тихо, але владно. Вона розплющила очі і наче мовчки сказала: “Я тут, мамо.”
— О, ти вже подруга мами, правда? — прошепотіла Настя. — Ізабелла. Бог є моїм обіцянням.
Микита вже сидів на підлозі, обіймаючи Артура за шию:
— Я… я — дядько. П’ять разів. Як це пережити?
— Це як марафон… тільки без тренування! — відповів Артур, витираючи сльози.
А тато Олександр стояв і мовчав, дивлячись у вікно палати. Його очі блистіли, а серце билося, як у молодого.
— Вона стала мамою… моєю гордістю… — прошепотів він. — І тепер у нас — п’ятеро маленьких героїв і героїня.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда», після закриття браузера.
