Марія Микіцей - Плетиво (Збірка віршів)

щоб ти дзвонив частіше, щоб точно встиг. Когось дочекались тут, пироги печуть, буяє весна на цвинтарях досхочу. 1944 Не співає під небом смерть, не співає лихо, а натомість усі кошмари звучать, як шини. Спорожнілі домівки плачуть, та тихо-тихо, спорожнілі життя покотяться – горошини. І вони ж не самі такі, скільки їх таких? Це століття смертей і зрад – і далось взнаки. Ті часи, коли вже не плачуть, а тільки квилять, ті примари, що тут гуляли колись веселі — хто згадає про них – пісок, кипариси, хвилі, безпритульні порожні чайники чи оселі? Чи можливо старі сусіди – та де вони? «Похоронки», листи внікуди і сто го ни. * * * Понад річкою коні вдосвіта п’ють туман, Перегукується з лошатами совеня. Я постукаю зараз голосно – відчиняй, Не дивуйся, що на порозі мене нема. Коні з грив і хвостів витрушують холоди, Коні вип’ють усі тумани, усю печаль. Чи ти з лугу, козаче, з лугу – настане час… Як прокинувся, то чимшвидше ходи сюди. Чи ти з мічених, знавіснілих – чи так не спав? Чи ти чуєш – відлуння котиться по степах… Коні п’ють, заливає повінь із молока, Ти не бійся, що я, загиблий, тебе гукав… Колискова для тих, хто не потребує її Зброя і чай уже охолонуть скоро. Сплять вогняні дракони й гидкі шакали. Щоб ми її любили і не тікали, Долі потрібна наша сліпа покора, Щоб ні своїм, ні зайдам не довіряли. Щоб не просили кращої із нічого… Лине в холоднім сріблі самотній човен, Тягнуть до нього пальці стійкі корали. В морі вода змертвіла і каламуть. Хто ще у землю ляже, піде в тюрму? Хто покладе життя, по воді піде, Де? Хтось від’їжджає в край, де нема відрази, Де асамблеї, звіти і адвокати. Дітям їх теж не буде куди тікати, Просто за кілька років, а не одразу. Кожна душа – історія аж до смерті. В бога лежить у шафі, в окремій теці. То чарівні сади, то крихкі фортеці. В мертвих морях будують корали вперті. Сплять полум’яні змії і підколодні. Сплять підлота і смерть і її безодні. Ти льодовик по краєчку підтопив. Спи. Первісна