Марія Микіцей - Плетиво (Збірка віршів)

І в порожніх судинах – слова. Я жива, не жива… Хто почув мене? Хто мене… Внутрішня Монголія Димні пальці тягнуться понад водою, Тільки небо сліпе – і дим. Хто іде із ордою – стає ордою, і орда говорить із ним. Він тоді забажає чуми, як слави, Ніби більшого не хотів. Тільки юрти, і вогнища, і заграви, тільки пил до кінця світів. Найдорожчих милих – тепер забуто задля сірих ординських лав… І душі нема – ні жага, ні смуток, тільки згарища і зола. І йому здається – його планета, та його вже нема давно. Хто іде з ордою, стає – монета, що прикрашує стремено. І світи його – неживі і голі, і пісні його душать римою… Дику безліч зовнішніх не-Монголій він захопить – і не утримає. * * * Я тобі журавлика надішлю, Щоб ти знав, мій друже, що я жива. Наше небо, брате, із кришталю, І коли розіб'ється – заспіва. Звідусіль вітри понесуть полин, Що до цього жевріло – палахне, І чого для певності не стели — Все крихке, химерне та наносне. Під крилом за обрій – горить трава, І ніяких схованок не бува. * * * Ми подібні до свого краю завжди, усюди — Ми такі й на дотик… У солоних степах над морем – солоні люди, полинові люди, золотаві соти. У солоних горах над степом – птахи і хмари, Над солоною спекою марево тонко марить. Всі солоні пішли за вітром, за білим димом, І ніхто не дізнався навіть, що стало з ними. І не бачив ніхто – зігрітий колись руками Плакав камінь. Весна Крізь чорну суху бруківку росте трава, буяє весна по цвинтарях і вокзалах. Він тільки кивне їй коротко: «Прощавай». Немиті сліпенькі вікна заллє сльозами. Трояндам іще не час і бузку не час. Розлуки у вічність тягнуться зазвичай. Припали дороги пилом, війною – все. Вони ні рядка не пишуть, бо не на часі. У нього є шлях і сила, у неї – сенс, і трохи в обох упертості, щоб мовчати. А світ оплели частоти, стовпи, дроти — це