Марія Микіцей - Плетиво (Збірка віршів)

* * * Не важлива твоя задумка – важливий крок. От нівроку поет і трошечки ще пророк. Та нічого не пише п’ятнадцятий рік уже. Випиває в шинку, газони усім стриже. Тільки раз на півроку на місяць який попало Він римує чогось, засинаючи у метро. Це – відунка, яка з пакета заварить чай — І у чашці уже вирує без ліку чар. Та вона не підходить навіть і до плити. І завішує повний місяць, щоб не світив. А усім ворожить за гроші її сусідка, Так ведеться – нема таланту, то позичай. Це – рудий потенційний медик, що бив би смерть. Та п’ять років немита чарка налита вщерть. Що горить – те і п’ється солодко з гіркоти. І без нього зберуть консиліуми світил. Настогидли йому підручники не відкриті. І не дме йому, і не сниться, налито ще. В цього світу є бог-пройдисвіт, творець-хіпарь. Цей добродій завжди що лишиться – те хапав. Не лишалось – то і голодний собі потяг, І вистукував в мідний чайник у заростях. Він не знає, що вам потрібно іще для щастя, Хто із вас і чого завчасно не второпа. Всі стежки його у тумані такі криві. Він нічого вам абсолютно не заповів… Сон про Почайну Стою – і тече крізь мене забута вода Почайни, за вітром пливуть знамена, ідуть вояки з мечами, і ті, що не вийшли з бою, і ті, що зазнали болю, зібгавши святкові шати, ідуть і ідуть по полю. Мені не озветься жоден, розмелені ми між жорен. Несуть і несуть знамена, гарчать геральдичні звірі. Дружинно – не поіменно, по кісточки у зневірі. По стегна – у сподіваннях, по пояс – у муках ранніх, тече і тече Почайна, останніх несе і крайніх. У зраді – по самі груди. Вода замерзає. Грудень. Легенди – сумні і прісні, аж поки той лід не трісне. Ідуть по воді оружні, ідуть по воді затяті, несуть за собою мужність, знесиленість і прокляття, і все, що давно втонуло, і все, про що час забути, засмоктує, наче мулом, і в’яже, неначе пути. До моря тече Почайна, до чайок і ще – до чайок. І плеск її заколише того, хто на берег вийшов. Та підуть чайки у море — І сон волоцюг не зморить. Повільні віки – нестерпні. Прокинься під небом серпня. * * * Що робити зі снігом, із тугою злою, зимовою? На світанку холодному, де крижане – обпікає… Уві сні говорю я до неба ацтекською мовою, А воно моє серце бере крижаними руками. Ці гортанні пісні посічуть мою душу знекровлену, Щоб пили її боги з чужинськими злими найменнями, Чорнокосі, самотні, із білими-білими скронями, У подертому одязі, із золотими знаменами. Я тоді прокидаюсь навзнак – наче знята з жертовника. Тих, кого той кошмар пожалів – залишив непритомними.