Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

не розуміла. Єдине, що ще встигла усвідомити, то вхопити свою сумочку у якій були документи. І того б напевно не зробила, якби не вона не опинилася у мене біля ніг, поруч із кімнатними капцями. Як була, у нічній сорочці і махровому халаті, я вибігла до коридору. Де вхідні двері я не знала, але світло, яке горіло в лівому крилі коридору привело мене до тих дверей. На щастя ключі були у замку. Я вже ні про що не думала. Я, відчинивши двері, бігла у ніч, як та птаха, що якимось дивом вирвалась із клітки і летить засліплена промінням ясного сонця, без думок: що там попереду. Може й виживе. А може розіб’ється об першу скляну вітрину, яка трапиться на її шляху. Та пташині головне не померти в неволі.

Такою вільною в той момент відчула себе я. Я вибігла на широку веранду, збігла по сходинах на кам’яну доріжку і побігла до воріт. Я не боялась темноти. Не боялась невідомості. Я боялась не впоратись із цією втечею так, як не впоралась із самостратою. Я боялась, що Юліан зараз наздожене, і мені знову прийдеться повернутись у цю золоту клітку.

Я бігла так швидко, наче хтось підштовхував мене. Мої ноги і тіло були такими легкими, як у відмінного бігуна, якому тільки-но відкрилось друге дихання. Я бігла… бігла…бігла і зупинилась тільки тоді, коли вже чисто вибилась із сил. Коли ноги налились оловом, а під грудьми збився тугий ґудз, і перекрив доступ до повітря. Стоячи на освіченому тротуарі, я, хапаючи повітря, як та риба без води, роззиралась надовкола: куди тепер.

«А нікуди. Вперед. Зараз тільки вперед. Дороги назад все одно немає», — відповідало серце на усі мої запитання. Тоді, аж самій дивно, моє серце було суголосим із мозком, що буває рідко. І я пішла. Просто, легко, волочачи сумку у руках, в халаті і нічній сорочці, без страху і сорому, із розтріпаним, як божевільна волоссям, я ішла тротуаром о третій годині ночі. Сама. Один на один із нічним містом. Куди ішла — не знала, але йшла вперед до того часу, доки на дійшла до роздоріжжя.

Дорога ділилась надвоє: одна вузька і темна, інша частково освічена і ширша. Якою піти? А хіба був вибір? Вони обидві для мене чужі, невідомі і без будь якого натяку на те, що хоча б на одній я знайду відповідь на мої запитання. А запитань, попри те, що я уже знала, залишалось ще не мало. Наприклад: навіщо мій чоловік мені влаштував таку западню? хто був той… інший? скільки часу вони вже разом? з чийого номеру були мені відправлені повідомлення? З цими думками я зробила кілька кроків до таблиці із надписом, щоб прочитати, куди ж ведуть ці дороги.

«Пристань» — голосив надпис на синій стрілці, що вела вліво. «Ні, туди не піду. Досить мені річки. Нічим хорошим це не закінчилось, — промовила про себе я, і зробила крок вправо, до іншої стрілки. — А що тут?»

На правій стрілці був позначений напрямок: «Психіатричний диспансер». У той момент, як тільки я те прочитала, мене мов хтось підкинув і опустив знов на землю. Мов електричним струмом прошило усе тіло: ось воно рішення. Це саме те, що мені зараз потрібно.

А потім я прийшла до відділення. В приймальні, коли тільки мене побачили, відразу «прийняли за свою». Жартую, звичайно. Якщо хтось подумає, що так ось просто можна прийти у психіатричне відділення «здатись» на лікування, той дуже помиляється. Мені прийшлось таки добре вмовляти лікаря, щоб помістив мене, як пацієнтку, у центр неврозів без зайвих запитань. Тільки пообіцявши йому кругленьку суму грошей він змилосердився наді мною і прийнявся мене лікувати. А я не хвора. Я просто заплуталась. Мені було потрібно просто відпочити, а він захотів розколупати мою душу і вийняти із неї те, що я сама від себе ховаю. Таке таять, а не людям розказують. Люди — вони жорстокі. В очі співчувають, а поза очі тільки й думають: так тобі й треба, або — добре що це сталось не зі мною.

І ось уже третій тиждень я тут. Чоловік мені телефонував. Шукав. Я відповіла, що у мене все добре, що я просто вирішила відпочити від усього світу. Він не дуже переймався моєю відсутністю. Просто відповів: «Ну, роби як знаєш». Зрешті, він не сумує в самоті. В нього є той, ким він заповнює порожнини свого часу. Хто він, той інший — я досі не знаю, і все менше хочу дізнатись. Перелиставши всі відправлені з мого телефону повідомлення за останній місяць, я все ж віднайшла той невідомий номер. То чоловік мій колись листувався зі своїм коханцем, і просто забув видалити. Ще й сьогодні одна така SMS-ка висить на всяк випадок, щоб потім, як він таки не повірить, що я все знаю, мати якийсь факт, який зможу показати йому до очей. Хоча, я досі не впевнена, що знайду в собі сили поговорити з чоловіком на цю тему.

Тільки-но випила чергову дозу своїх ліків. Вже слабість оволодіває моїм тілом, і починає клонити на сон. Зараз я засну і прокинусь уже завтра. Буде новий день. Тільки слів уже не буде. Сьогодні я вам все розповіла, мої хороші й вірні товариші, сірі стіни… Тільки ви про це… нікому… Добре?

Хто, як не я?

Заплакана жінка сиділа за столом і тремтячими губами відраховувала сердечні краплі, що по одній поринали у склянку з водою.

— Не пущу, чуєш? Не пущу!

— Мамо, ну хто як не я? — прикривши своєю рукою руку матері, промовив Олесь, — я збиратися…

— Олесю, синку, хіба я для війни тебе народила? Ось, був би батько живий, він би тебе нарозумив.

Жінка випила краплі, поклала склянку на стіл і зупинила погляд на синові. -Не йди, благаю. Ти ж у мене один. А якщо…, — зупинилася на мить, наче завмерла, — навіть допустити боюсь такі думки, а якщо з тобою щось станеться? Я ж не переживу! — заплакала.

— Мамо, ну ти ж розумієш, що