Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

«Мереживо людських доль» — збірка новел та оповідань, основаних на реальних подіях. Починаючи із першого твору, читач зауважить для себе всю суть людського буття й ментальності, посміється там, де, здавалося б, повинен плакати. Але життя таким найчастіше і є — сміхом крізь сльози. Далі йдуть декілька новел із цілком драматичним змістом, які мають неочікувані розв’язки.
Сльози і сміх, кохання і розлука, біль і радість, життя і смерть — усе переплелося у збірці, наче мереживо.

— Христос посеред нас, — промовила жінка у чорній хустині, вхопивши ложкою кілька зерен пшениці, і поки гості відповідали «є і буде» вийшла за двері.

Тільки що Параска поховала чоловіка. Прожили разом півстоліття. Як вже було — так було, але зла вона на нього вже не тримала. Простила йому все, коли на кришку труни кинула грудочку землі. Хай йому Бог все простить…

…— Василь лежєв на катафельку[1], як квітка. Виділа-с, Ганько? Як живий, правда?

— Правда, Юстино. Шкода хлопа, — відповіла Ганна, запихаючи до рота великий шмат вареної ковбаси. — Не хлоп був, а дуб, царство му небесне. Нема єдної баби в селі, жи би за Василем не заплакала.

— Ая-я, не кажи. Такі правда, — перехиливши склянку «Тархуну» і обтерши рукою рота відповіла Юстина.

Коло Юстини примостилась Іруська, Василева сусідка і подружка Ганнина і Юстинина.

— Йой, дівки, я сама таким сі сплакала за Василем. Добрий був хлоп, порєдний, робітний[2]. Коли-м не попросила, ніґди[3] ми не відмовив: косу наточит, сапу поклепає, цвєка[4] заб’є… — перечислювала жінкам Іруська, — бо я баба сама, хлопа не маю…

— Був безвідказний? — протягнула Юстина примруживши око.

— Що правда, то правда, — обірвала Іруська, ледь стримуючи сміх, бо всі три знали про що йшла мова.

— Наливай, Петрівна, — почулося в іншому кінці столу. — За такого хлопа гріх не віпити.

Петрівна, ще одна сусідка, налила собі, і ще двом жінкам, що сиділи поряд. Юстина і Ганна наповнили свої чарки.

— Ну, що… най му там буде царствіє небесне! — виголосила повна червонощока жінка у чорній з квітами хустині. — Най му Бог не памнітає того, що ми забути не годни!

— За Василє… гмммм, той-во, кажу, най му буде вічна памніть. — Жінки потягнулись одна до іншої стаканами, але одразу ж опам’ятавшись, що за покійних не «цокаються», розняли їх і швидко перехилили до дна.

— Ото файний похорон му Параска зробила. Ади, на столах чого лиш нема: кубаси трох видів, і сири, і риби, і салати. А горівки всякої кілько, і вино, і солодка вода… — продовжувала червонощока жінка, закусивши оселедцем.

— А хліб-хліб ади всьой домашний! Мой-мой! Не похорон, а вісілє, — донеслася розмова з-за іншого стола.

— Видко, жи му всьо забула, — штовхнула Юстина Іруська. — А ми не забудем. Де таке забути? Ото був хлоп! Ото був до бабів справец. Нікотра з нас не пошкодувала, жи попробувала того хрукту[5].

— Хі-хі, — відповіла Іруська сміхом на слова Юстини. — Ну, вип’єм по другі за Василє, на му легко сі лежит. Най відпочине хоть на тім світі, як на сім спочинку не мав. Ади, як жив весело — так і вмер! Землє му пухом, а нам живе гадати. Наливай, Петрівна, бо в тебе легка рука.

Чарки спорожніли вдруге. І хоча за померлих більше двох разів не п’ють, за Василя пили. Гріх було не пити — бо «добрий був хлоп» і «такий файний похорон».

За чоловічим столом помалу почали голоснішати розмови. Хтось згадав Василеву молодість, хтось роботу в колгоспі і заслуги покійного перед державою. Розмова плавно переходила з минулого в теперішній час…

…— То траба було так вдати: вмерти на бабі в сімдесєть років, — щоб почули усі виголосив уже добре нетверезий сусід Гриць. — А вона хоть на похорон прийшла?

— Тихо! Вона яким лицем прийде? Що вже нинька му згадувати? — штовхнув Гриця товариш по лаві. — Пий і закусуй, бо вже пізненько, а ми ще тверезі.

— Я не згадую, я й сам би так хтів… — потер чуба Гриць і опустив очі, — Моя Сенька вже зо дваціть років як окремо ночує…

— Вуйку Василю, — звернувся якийсь молодик до дяка. — Може зробим перерву тай заспівємо?

Дяк озирнувся, потер себе по животі, витер рукою масні від олії губи і кашлянувши затягнув:

— Ві-і-ічна-я па-а-а-ам’ять!

— Го-спо-ди, По-ми-и-и-и-луй! — залунало за столом. — Со святими упокой… душу усопшого раба тво-о-оє-є-я-я!

Почали розносити борщ. Хоч кожен уже щось перекусив, але борщ був невід’ємною частиною похорону. А до борщу і по чарці.

— Ну, Грицю, наливай, — скомандував товаришу глухий Тимко, не помітивши, що його чарка вже була повною, і чекала лиш, аби згадати добрим словом про Василя і випити.

Гриць піднявся з стаканом у руці і помовчавши секунду викрикнув: За Василє! Най му там буде добре!

— Стрийку, кажіт «вічная пам’ять» — штовхнув Гриця племінник зціпивши зуби від злості, але було пізно. Спиртне вже текло до шлунка і потребувало миттєвої закуски.

— Розступіться, розступіться, би я вас соусом не облила, — веселенько заторкотіла Оленка, Василева племінниця, що прибула на похорон вуйка з самого Києва, бо покійний записав весь маєток на неї, так як дітей власних не мав. — Голубці такі добрі. Чуєте, як пахнуть? Їжте, вуйцю Грицю. Нате вам тарілку особисту, решта по двоє до тарілки. Закусюйте, аби все мені з’їли. І пийте… Наливайте…

Гриць взяв з рук дівчини тареля з голубцями і швидко встромив виделку у страву.

— Вуйку Грицю, на сухо не їжте, — запросив наповнити стакана молодий поважний чоловік, що сидів напроти, і вже почав цідити Грицеві сто грам. — Якби ж не було чим запити, але ж є…

— Що є — то є, — підтакнули чоловіки підставляючи і свої чарки. — Ну, за упокой душі…

Перевернули й до голубців.

Жінки вже також розчервонілись