Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

— Ото добрий той «Кагор»! — почала розмову Ганна, коли за чоловічим столом затихли розмови, бо всі після чарочки поїдали теплі голубці.

— Ая-я, солодкий такий. А в голову як йде. Я вже п’яна! — додала своє Юстина, і до Іруськи, — якби які музики я би вже й гуляла.

— Боже, прости ї дурні гріха, — перехрестилась Іруська, бо чи то мудрішою була, чи пила через раз, та не так оп’яніла.

— Со святими упокой… — зятянгув дяк після голубців.

— Вічна-а-я па-а-а-а-м’ять! — підтягнув хор.

Як тільки закінчили співати, наднесли картоплю з грибами та тушкованими стегнами. Аромат заповнив усю кімнату, яка і без того вже пропахла цибулею від маринованих оселедців, часником від пампушок, які подали з борщем, і квашеними огірками, яких добряче досипали до винігрету. За столами знову почався рух. Люди вже почували себе вільнішими, кожен наливав собі сам, а хтось і по два ризи. Розмови стали веселішими, жвавішими. Навіть глухий вуйко Тимко, який досі мовчав, наче раптово прочув[6], бо почав розмовляти нарівні з іншими. Жінки навпаки втишились, поопирались на спинки диванів схрестивши руки на животах і слухали про що говорять чоловіки.

— А памнітаєш Василеве вісілє, як ми йому Параску через ліс вели? Га, Тимку? — запитав Гриць.

— О, як не памнітаю. Ти був першим, я був другим. А Василь так і вмер, і ніц не знав.

Гриців племінник зблід від почутого, і вже почав дядькові знову наливати, але Гриця було не зупинити. Горілка робила своє.

— Та він собі такой раду давав, — продовжив Гриць. — Ану, котрої баби в селі не мав? І твою мав… і мою…

— Та мав… — понуривши голову відповідав Тимко, а потім раптом згадавши, що глухий, зробив вигляд, що не почув. — Що? Не чую. Що?

— Памнітаєш дівчинонько, як я тебе бавив, а в тебе був кривий пупець, я його направив… — затягнув вставши з місця Гриць, але племінник різко шарпнув його за кукав і всадив на лаву. — Стрию, вгомонітьсі, ви на похороні! Майте лице!

Люди за столами почали шуміти, заспокоюючи глухого Тимка, який все чеплявся до Гриця, щоб відповів йому на те, чого він скоріше не дочув. Гриць молов язиком щось незрозуміле. Племінник все шарпав за рукав і втихомирював стрия. Прикрикнули на Гриця й жінки, щоб трохи спинився. З сусідньої кімнати відгородженої тільки аркою попри стіл повний наїдків на той шум почали пхатись хористи, щоб подивитись, що ж там твориться. Дяк, який сидів посеред арки бачив усе, але не звертав уваги, все доливаючи і доливаючи собі і паламареві «Кагору», наче п’ють його востаннє в житті, а під кінець вже випивали за здоров’я Параски, що так гарно все зготувала і за кухарчине здоров’я голосно вдаривши чарками. Про покійного Василя наче б і забули.

Після останньої чарки, які випили до «налисників[7] з маком», гості разом із дяком і паламарем ще раз заспівавши «Вічна-а-я па-а-а-а-м’ять» почали виходити на подвір’я. Вийшла на поріг і Параска, щоб подякувати всім та випровадити людей до брами. Очі жінки не були червоними від сліз, а обличчя не виглядало дуже сумним. Чоловіки можливо й не помітили, а жінки виправдали все тим, що як би там не було, а Параска таки має рацію тримати зло на чоловіка, бо й справді, не кожен чоловік вдасть так, як Василь: цілий вік не мати спокою через бабів, і ще й вмерти у ліжку коханки.

— Але шкода Василє!

— Але то був хлоп, як дуб…

— Ото був файний похорон…

З тими розмовами люди помалу розходились з подвір’я, і тільки глухий Тимко присівши під плотом ще додумував сказані Грицем останні слова: «І твою мав… і мою…»

— Ну і що мені з ним робити? Куди його нести, куди мені з ним йти, в п’ятимістну кімнату? — витираючи сльози, плакала молода жінка, дивлячись у зіпріле вікно.

— Ну може ви все ж таки ще подумаєте, може почекаємо день з випискою, матусю? А раптом ви потім захочете вернути час назад, а час то вже й пішов. Виправити помилку може бути дуже важко, якщо не сказати, неможливо.

Лікар ходив взад-вперед по палаті, і нервово розмахував якимось папером перед очима молодої матусі.

— Дорога моя, зрозумійте ви нарешті, що жити вам з цим дуже важко. А життя довге, і будете ви бачити в кожнім малюкові свою дитинку, покинуту ось тут, зараз. А потім будете роки рахувати, коли він пішов би в школу, інститут чи армію…

— Дайте мені той клятий листок, я підпишу і піду. А про нього, — показуючи поглядом в сторону дитячого відділення, — держава подбає. Що я можу йому дати? Яке життя його чекає? Та я йому навіть елементарного: дитячого харчування, соків, памперсів не зможу купити, а не те, що дорогих ліків. Ви ж лікар, як ви не розумієте? Ви думаєте мені легко?

— Ви можете дати йому материнську любов, а вона, як звісно, міцніша будь яких ліків.

— Однією любов’ю не вижити! — крикнула. — На нормальне життя потрібні кошти! Що, цілуватиму його коли плакатиме від голоду чи болю? Це допоможе? Не хочу!

Жінка присіла на край стільця, і сперлася на спинку. Очі її були червоними від сліз, погляд упирався в нікуди. Видно було, що вона дуже страждає від прийнятого рішення. Лікар поклав на стіл купку паперів з позначками для підписів.

— Ось вам папери, час у вас є, подумайте…

Жінка ніяк не відреагувала. Вона навіть оком не моргнула. Коли лікар вийшов з палати, вона повільно потягнула руку до білих аркушів.

«Я, Дмитренко Оксана Володимирівна, добровільно і без примусу відмовляюся від свого новонародженого сина Дмитренко Антона Володимировича, і передаю його на піклування