Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

а мені чомусь захотілось погладити його волосся. Захотілось зблизька відчути аромат його тіла, і в той момент я не впізнавала себе. Я дотепер такою себе не знала. Та щоб я… Та ніколи… А тут… Я задихалась від почуттів, які в той момент переповнювали мої груди. В роті пересохло так сильно, що я не могла вимовити ані слова, а тіло було наче паралізоване.

Я все розуміла, що відбувається, але не мала сил дати йому опір. Коли вуста чоловіка торкнулись моєї шиї, наче мороз обпік усе тіло. Я такого не відчувала напевно від часів першої із чоловіком ночі. Тоді також тіло не було мені підвладним, а внизу живота щеміло в очікуванні чогось вулканічного. Але зараз я не з ним. Я з чужим мужчиною, і невже все йде до того, щоб?… О, Боже! «Ні, це не повинно статись!» — прошепотіла я і відштовхнула Юліана від себе, але за мить я сама, взявши його за руку, притягнула до себе і поцілувала в уста.

Той поцілунок був таким пристрасним і ніжним! Десь глибоко всередині я раділа: як то чудово, коли чоловік відповідає тобі взаємністю, дає тобі зрозуміти, що тебе не просто має, а насправді — він тебе хоче. Я вже не думала ні про що. Я тільки бажала, щоб все те, що між нами відбувається, не закінчувалося ніколи. Юліан був із тих коханців, які майстерно володіють своєю справою. Він робив усе сам, попросивши мене тільки розслабитись і насолоджуватись.

Ми кохались. Для нас не існувало ніяких табу. Я вперше відчула те, що відчувають жінки, коли розповідають про шалені ночі. Досі я навіть не уявляла, як це може бути насправді: коли душа вилітає із тіла; коли хочеться кричати, плакати і сміятись одночасно; коли мозок не відчуває нічого окрім задоволення, а у лоні одночасно пульсують двоє сердець, і ти, вільна і легка, летиш кудись далеко від усього й усіх, забувши, що існує земне тяжіння. Юліан також це розумів. Він розумів, що мені добре з ним. Навіть дуже добре, бо то тільки зверху я холодна і неприступна, а всередині — ніжна і чуттєва.

На жаль, після всіх пестощів мені таки прийшлось повернутись з небес на землю. Прийшлось усвідомити нарешті все те, що тільки що сталось. Ні, мені не було соромно. Я відчувала щось інше. То були змішані почуття: радість, бентега і сум. Скажу, чому саме сум. Тому, що насправді я жалкувала, що тільки зараз у тридцять п’ять років після п’ятнадцяти літ шлюбу я по справжньому відчула себе жінкою. І нехай то було тільки раз. І нехай то була зрада. І хай цей чоловік завтра думає про мене як про повію… Мені все одно. Я відчула себе бажаною і від того розридалась.

Ридала голосно, підгорнувши коліна під бороду. Не вкриваючись. Не соромлячись власної наготи. Мені стало себе страшенно шкода, що скільки літ я потратила на чоловіка, який мене не заслуговував. Для якого я була тільки інструментом для вдоволення власних потреб життєвих і тілесних. І нехай хтось мені скаже, що Юліан також мене використав. Так. Нехай буде так. Я це й сама розумію. Але ж він одночасно мені й дав. Дав відчуття, що я жінка. Запевнив мене в тому і довів той факт цілунками, ласкою, ніжністю та тілесним вдоволенням. І йому не потрібні були слова, щоб я це усвідомила, бо він і без пустих балачок прекрасно виконав свою роль. А мені було до болю шкода, що цей чоловік не мій, і що нам прийдеться розлучитись. Тепер я вже впевнена, що таки мушу звідси піти.

Юліан, наостанок поцілувавши мене у щоку, тихо вийшов із кімнати і зачинив за собою двері. Без зайвих слів. Без запитань. Він, я впевнена, розумів мене у той момент більше, аніж я сама себе розуміла. Його слова завдали б мені тільки болю, бо що б він мені сказав? «Зостанься?» «Будемо разом навіки». Маячня! З якої радості він мені повинен це говорити? В мене своє життя, а в нього своє. Мені потрібно йти і вирішувати свої проблеми, а йому — творити свої прекрасні полотна не загострюючи уваги на зрадженій істеричці. Ми дві різні людини, і окрім єдиного випадкового сексу нас нічого не об’єднує і об’єднувати не може.

Я не могла зімкнути очей. Все думала про те, що сталось і карала себе, що я нічим не ліпша від мого чоловіка. Можливо, якась із жінок зраділа б, що помстилася. Але не я. Я відчувала себе брудною повією водночас жалкуючи про вчорашнє, бо якби вернула б час назад — ніколи того не сталося б. Це так само, як і з моїм самовбивством. Юліан таки правий: сто раз подумати варто перш, ніж робити крок. Але хто спершу думає?

Посеред ночі місяць, зробивши півкола на темному осінньому небі, зрівнявся з моїм вікном. Промінь від нього падав на паркет і частину дивана, але, розгойдана вітром крона горіха перерізала той промінь, ділила його на частинки, на дрібні риски. В той момент я уявила себе тим променем. Моє життя так само зараз поділене не тільки на «до» і «після», а ще й на: як, чому, навіщо… Якби ж я могла все залагодити. Якби я могла відмотати час, мов стрічку аудіокасети, або старти все із пам’яті: і моє, і мого чоловіка. Якби ж усе забути.

Як не крутилась, а заснути не вдавалось. Юліан також більше не заходив. «Напевно, вдоволений насолодою, він зараз міцно спить, а ти, дурепо, крутися тепер, та пролежуй собі боки, бо ж все одно не заснеш». Голова знову почала сильно боліти, і біль з кожною миттю все підсилювався. Навіть пиґулка Аналгіну не допомогла.

Я то впадала у дрімоту, то знову просиналась від звуків за вікнами. Місяць вже відвернувся від вікна. Собаки завивали, наче голодні вовки, і в такій темній великій кімнаті мені чомусь робилось моторошно. Тіло свербіло, немов обжалене кропивою. Мені хотілось роздерти себе нігтями. Я не могла спинити цей свербіж. На місці вже не лежалось.

Я схопилася з дивана, наче хто вилив на мене кухоль окропу. Бігти! «Бігти… Бігти… Бігти» — гупало у скронях в унісон серцебиттю. Я більше вже нічого