Марчін Швонковський - Співці зла, Марчін Швонковський

не зрушили з місця. Бо вигляд солдатів, що розлізалися по пагорбах і гаях, рої людей, що чіплялися за живу тканину землі, немов один могутній організм, мав у собі щось захопливе. Обоє досвідчених солдатів зрозуміли, що війна виглядає інакше з точки зору піхотинця, ніж з точки зору офіцера. Для піхотинця війна була тяжкою працею та ризиком, смородом, втомою, травмами та смертю. Тим часом, з тридцятиметрової висоти стіни це більше було схоже на стратегічну гру, в якій з людськими життями розбиралися так само, як і з життями комах – без вагань. А зусилля незліченних поколінь, спрямовані на прикрашання війни чудовими прапорами, вишуканою зброєю, елегантними обладунками та військовими ритуалами, допомогли їй виглядати справді вражаюче. Лише нечіткі спогади про їхній власний польовий досвід, копання окопів, дозволяли двом молодим командирам триматися на мінімальній дистанції один від одного.

"І все ж, — подумав Шенк у якийсь момент із дивним сумом, — це те, що чекає і на мене. Ще кілька років, якесь підвищення по службі, а битви будуть для мене лише пересуванням пішаків по дошці. А на звичайного солдата я навіть не гляну, максимум — з презирством плюну йому в спину". Невже це мало бути те саме знаменитий "підйом по кар'єрній драбині", про який мріяли всі бідні люди, включаючи його самого? Якщо так, то цікаво, чи й справді воно було того варто.

Його роздуми перервав Кнапп.

– Панове, вам варто послухати це самим.

Вони слухняно покинули вражаючі краєвиди та пішли за капітаном у двір. Посланець прибув з Бамберга, і стан його самого та його коня свідчив про те, що він здійснив подорож як міг швидко. Літній кур'єр прихилився до обсадного кільця колодязя, жадібно чіпляючись за бурдюк з вином.

– Повтори це, — наказав Кнапп.

– Баварська армія, — почав розвідник, витираючи рота, — розпочала облогу Бамберга, але через два дні якась катастрофа спіткала їхній табір.

– Яка катастрофа? – поцікавився Шенк.

– Це… важко описати, пане.

– Спробуй.

– Ну, раптом велика частина їхньої армії, хм… випарувалася? Вибухнула? Я справді не знаю, як це сказати, пане. Посеред табору раптово знялася велика буря, чорна, як пекельна безодня, вмить зникла, а на її місці не залишилося… нічого. Просто величезна діра в землі. Вони втратили не багато людей, але більшість втекла, а решті довелося відступити від стін. До речі, чверть наших чоловіків також після цього втекла.

– Чи вдалося комусь звідти відступити?

– Кільком полкам. Річкові пости кажуть, що вони зараз йдуть сюди. Вони прибудуть приблизно через два дні.

– Добре, дякую. Відпочинь та повертайся до свого підрозділу.

– Слухаюсь, капітане.

– Що ви про це думаєте? – Кнапп звернувся до Шенка та Антоніша.

– Ми на це можемо сказати, що насправді не маємо уявлення, що тут відбувається. – Шенк похитав головою. – І, щонайбільше, можемо робити своє.

РОЗДІЛ XIV

Більш за все їй було шкода Сівка.

Коли Крафт і Крото витягли її з бамберзьких лісів, напівпритомну та в такому глибокому стані, що навіть кінчики її пальців не стикалися з реальністю, вони опинилися на землях, контрольованих її власними військами. Це пришвидшило подорож, бо вони могли міняти коней у кожному селі, але не мали можливості вести запасних верхових тварин. Тож Сивко опинився в турботливих руках конюха з Ебраха, якому брати дали зрозуміти, що його власне життя залежить від долі тварини. Катаріна не тримала на них зла, вони вчинили так, як здавалося наймудрішим, але коли вона раптом прокинулася на спині чужої, буланої кобили, їй стало дуже сумно.

Подорожуючи вчотирьох, на свіжих конях, і ніхто їм не заважав, вони швидко просувалися вперед. Це була сприятлива обставина, бо дівчина відчувала певну дистанцію, яка відділяла її від братів Гогенлое, не кажучи вже про польського домініканця. Катаріна весь день розмірковувала, що відбувається, аж поки нарешті на одній із зупинок не зрозуміла, що її просто бояться. Оскільки дівчина вже проходила через це раніше з Еркісією, вона вирішила негайно все з'ясувати.

– Гаразд, слухайте, – сказала вона, зістрибуючи з коня біля струмка, де вони планували напоїти тварин. - Ви дивитесь на мене так, ніби я ось-ось перетворюся на стригу[11]. Так про що йдеться?

Домініканець відвів погляд і вдав, що не почув. Брати здивовано перезирнулися. Мабуть, ніхто не хотів говорити першим.

– Ну, тому що… – нарешті почав Крото.

– Так?

– Ви, пані, прогнали цілу армію.

– Я ж тобі казала, – нетерпляче сказала дівчина, бризкаючи крижаною водою з річки на обличчя, – що коли я впадаю в модус, то не маю жодного уявлення, що відбувається навколо. Пам'ятаю лише те, що розсердилася на твого брата і хотіла ускладнити їм облогу, і що ми кудись їхали... Просто скажи мені.

– Отже… Коли ви кричали на мене, пані – цього разу після хвилини мовчання Крафт підхопив тему – ви раптом зупинилися й завмерли. Пані стояла посеред дороги і почала робити якісь дивні жести, махати руками… І щось наспівувала. Час від часу хихикала. Ми вже знали, про що йдеться, тому посадили пані на коня, а ви сказали, що маєте якусь справу, і раптом зовсім стемніло, пролунав гуркіт, як сто громів, а потім з баварського табору долинув такий крик, що волосся стало дибки... А щойно ми рушили з місця, нас оточили піхотинці, що панічно тікали, без зброї, без нічого, ніби сам диявол їх гнався. Вони нас мало не затоптали. Ми більше не чекали, а вирушили до Вюрцбурга, як ви наказали, і їхали так півдня. І пані постійно щось наспівувала і робила дивні жести руками, ніби танцювала. І ми трохи боялися, що те, що пані зробила там, у таборі, зробить знову… Пані.

– Що саме я зробила? – Катаріна насупилася.

– Ми не знаємо. Дерева затуляли. Але шум і паніка були такими, ніби земля лопнула під їхніми ногами.

– А ти теж нічого не знаєш? – роздратовано звернулася Катаріна до Потоцького. Зрештою, він був домініканцем і мав би бути обізнаним у цих питаннях.

– Я… Е-е… – Він страшенно почервонів. – Я ж казав, що не був добрим прецизіологом. Я історик Церкви.

Дівчина нетерпляче махнула рукою.

– Заспокойся. Я тобі нічого не зроблю. Я теж не знаю, що саме там сталося, але це не має значення, головне, що спрацювало. Тепер нам потрібно якомога швидше дістатися до Вюрцбурга. — Вона подивилася на сонце. - Ми ж сьогодні вже не будемо зупинятися, правда?

– Жодних