Марчін Швьонтковський - Руйнівниця фортець, Марчін Швьонтковський

Якщо перша книга серії, "Пси господні", була фентезі дороги з домішкою альтернативної історії, якщо другий том серії, "Князівство Трояндового Хреста", був турбо-економічним фентезі, то третя книга - це турбо-військова фентезі... А ще ж буде четверта, заключна книга.

МАРЧІН ШВЬОНТКОВСЬКИЙ

РУЙНІВНИЦЯ ФОРТЕЦЬ

"Пси Господні", том ІІІ

Видавництво SQN, Краків, 2024

Переклад: Марченко Володимир Борисович

Якщо здобудеш книгу чарів, мусиш скористатися нею, щоб вивчити закляття.

Присвячую Мірославові Маркові, який створив сторінку genealogy.euweb.cz, і який, напевне, ніколи про це не дізнається

РОЗДІЛ І

1634 рік

Вона стояла на зубцях стіни власного замку.

Ну, не до кінця власного.

Волосся Катаріни розвіяв порив теплого весняного вітру, що дув із Фризької рівнини в бік Північного моря, що знаходилося недалеко за обрієм. Вона зібрала розпущені пасма й повернулася, щоб теж відчути вітерець і на своєму обличчі – від нього пахло сонцем. На півночі Німеччини починалася весна, виходить, і війна мала початися знову.

Старе правило полягало в тому, що якщо протягом одного року кампанія була лінивою, наступний буде сповнений великих операцій через просту економію сил. Тим часом війна минулого року, розпочата битвою під Гербштайном і жорстоко перервана появою Ковпака, була виключно млявою. Тому найближчими місяцями слід було очікувати проявів чистого хаосу, і Катаріна мала намір потрапити прямо в його центр.

"Добре, що Додо все ж-таки не став проблемою", — іронічно подумала вона, посміхаючись про себе.

Цих п'ять місяців, проведених у Фрісландії, були важким часом, насиченим подіями з одного боку, і напрочуд нудними з іншого. Вони їхали невеликим конвоєм, що складався з Катаріни, Бланшфлер, братів Віттельсбахів, Еркісії та Кунеуса, а також кількох десятків оранських солдатів, яких фон Найбор позичила Карлові Людвігу, і прибули до князівства в листопаді. Потім виявилося, що насправді Фрісландія була, як мальовничо висловився ван Стаатс, "борделем на коліщатках". Єдиним місцем, що залишилося під контролем принца Ульріка з дому Цирксен, була сильно укріплена столиця, розташована на березі Північного моря: Емден. Це було сумне маленьке місто, побудоване навколо чималого палацу, а принц виявився маленьким сумним чоловічком із надмірною прихильністю до алкоголю та бенкетів.

Коли Катаріна та Віттельсбахи постали перед ним і представили йому свою справу, він уже був напідпитку, хоч на дворі стояв лише полудень. Він дивився на них з темними колами під очима і махав рукою.

– Робіть, що хочете. Я все одно не можу контролювати те, що відбувається за межами Емдена, – він знизав плечима. – Якщо вам вдасться домовитися з Додо, ви також зможете навчати тут хоч римський легіон. А від самого міста, будь ласка, тримайтеся подалі і залиште мене в спокої, а поза ним: гуляй душа.

– Чи не хотіли б ви хоча б спробувати повернути своє князівство? – не витримала Катаріна. Їй було боляче бачити, як низько падає чоловік, який, зрештою, був імперським князем.

Ульрік лише хрипко засміявся у відповідь.

– Бачив я їх всіх в дупі. Мій старший брат намагався. Галлас застрелив його, як собаку. Життя для мене все ще миле. Фрісландія є землею найманців і залишатиметься такою, доки не закінчиться ця срана війна. Погодьтеся з цим, як погодився я. Бажаєте ще чогось?

– Де ми можемо знайти його милість Іннхаузена?

– У своєму родовому замку. П'ятнадцять миль на північ звідси. На брамі вас направлять. Якщо це все, залиште мене та геть з Емдена, поки вас не прийдуть шукати такі армії, які справді можуть його здобути.

Вони чемно вклонилися один одному й покинули місто, зрозумівши, що їм тут не раді. Від екіпажів відмовилися для зручності - карети залежали від трактів і доріг, і так склалося, що їздити на конях могли всі, в тому числі і жінки. Катаріна в прикрашеному, зробленому на замовлення жіночому сідлі на своєму доброму Сивкові. За півроку відпочинку в Нідерландах він набрав ваги, за ним дбайливо доглядали конюхи Оранського, і зараз був сильним, симпатичним конем, хоча породистим назвати його було важко.

– Не вважала я, що якийсь правитель може опускатися так низько, – сказала вона, щойно вони покинули брами Емдена. Міська варта направила їх до замку Лютетсбург.

– Бо ти мало чого ще бачила, – пробурмотів Еркісія, який робився все більш цинічним та уїдливим. – Фрізії ніколи не було легко. Як зазначав ван Стаатс, вона, в основному, позбавлена ​​якихось багатств, а близькість Нідерландів, з одного боку, і міст Ганзейського союзу, з іншого, позбавляє її порти будь-якого значення. З іншого боку, Цирксени ніколи не були відомі як хороші правителі, і коли хтось знаходив когось, хто хотів правити заради слави, він зазвичай закінчував погано.

– А чому тоді ніхто просто не заволодів цими землями?

– Ти ж чула, заволоділи. Найманці. Якщо ж говорити про приєднання до іншого князівства, то ти краще за мене повинна знати, що імператор є гарантом кордонів у Рейху. Поки він не вирішить інакше, ніхто не зможе поглинути навіть п'яді землі у власні межі. І Фрісландія мусить радити собі сама.

– Мені б хотілося, – гірко вставив Карл, – щоб імператор так само поважав кордони мого герцогства.

– Вибачте мене, герцог, я не хотів вас образити.

– Та це я знаю. Але мені здається іронією долі, наскільки вибірковими є закони Рейху, коли той, хто їх створює, стоїть за їх же порушенням.

Катаріна замислилася. Вона майже не чула, як Руперт лаяв Габсбургів. Це було його улюблене заняття, якому він віддавався при кожній нагоді. Це був єдиний раз, коли старший брат не докоряв йому за казармену мову.

Вона швидко зрозуміла, чому землі, якими вони подорожували, не викликали особливої ​​спокуси для жодного з навколишніх властителів. Фрісландія виявилася плоскою і нудною, а розкидані по широких полях купи оголених з листя дерев лише посилювали враження порожнечі. Дорога була мокра й у вибоїнах, а паркани й села, повз які вони проходили, являли собою картину нещастя й відчаю: маленькі убогі хатки, збудовані з якихось колод, часто пошкоджених, виглядали так, ніби ось-ось мали розвалитися. Чим ближче вони наближалися до моря, яке годувало місцеве населення, тим більше місцевість ставала виглядати багатше, але бідність все одно аж пищала. Листопадова погода допомагала формувати похмурий краєвид – дули крижані вітри та випав мокрий сніг, через що все виглядало нудно, сіро або, в кращому випадку, буро. Більше того, у кожному більшому селі стояли табором найманці й підозріло дивилися на них із-під своїх капюшонів — вони трималися на відстані лише завдяки присутності оранських аркебузирів.

Легко було зрозуміти, що вони наближалися до місця призначення, бо навколо дороги товклося все більше й більше кнехтів. Коли вже було