Rexana Keys - Заборонені почуття , Rexana Keys

Наступні кілька днів минали повільно й одноманітно. Здавалося, що життя втратило фарби. Ранок розпочинався з порожнечі — жодних повідомлень чи дзвінків, жодних думок про щось радісне. Я механічно прокидалася, збиралася і йшла на заняття. Гуляла містом, намагаючись відволіктись, але думки про Дена не полишали мене. І хоча мені вдавалося тримати себе в руках, всередині залишалася рана, яка боліла з кожним кроком.

Ден теж не зникав із мого життя. Я бачила його кілька разів — він стояв під моїм будинком, намагаючись дочекатися мене. Іноді я виглядала у вікно й бачила, як він ходить туди-сюди, тримаючи букет у руках, наче надіючись, що це зможе мене повернути. Але я не могла вийти до нього. Щоразу, коли хотіла зробити це, щось наче стримувало мене, нагадуючи про біль.

Одного дня, повернувшись із занять, я побачила під дверима ще один букет. Цього разу троянди були білими, наче символ чистоти й прощення. Поруч лежала записка:

 "Ніко.  Нам потрібно поговорити.Дай мені шанс усе виправити".

 Я взяла її в руки, прочитала кілька разів, але не відчула нічого, окрім порожнечі. Букети з’являлися під дверима знову і знову, і кожного разу це були вибачення, але жодне з них не могло повернути те, що він зруйнував.

Одного вечора, коли я, втомлена після дня, сиділа в кімнаті, задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім'я мами. Я завмерла, на секунду не знаючи, чи варто відповідати, але зараз захотілося простого спілкування.

— Привіт, мамо, — відповіла я, намагаючись зберегти звичайний тон.

— Ніка! — зраділа мама. — Як ти, люба? Все добре? 

Її голос був теплий, сповнений турботи, і це трохи пом'якшило моє серце. Але водночас я відчула, що не можу розповісти їй про все, що сталося, адже тоді виявиться що вона була права.

— Все добре, мам, — відповіла я, стараючись звучати невимушено. —  Гуляю, як завжди… Усе гаразд.

— Це чудово, — сказала вона радісно. — Я так хвилююся за тебе.

Мене пересмикнуло від її слів, але я зібралася і продовжила грати роль безтурботної дочки.

— Так, мамо, все добре. У мене все під контролем.

— Ти ж знаєш, що я завжди поруч, нехай і на відстані, — додала вона м’яко. — Якщо тобі щось буде потрібно, просто скажи.

Я посміхнулася крізь сльози, які підступили до очей, і тихо відповіла:

— Дякую, мамо. Я це знаю.

Ми поговорили ще трохи про звичайні речі, і я відчула, що мама навіть не здогадується, що щось не так. Коли розмова закінчилася, я видихнула — трохи полегшено, трохи сумно. Вона не згадувала про Дена і це трохи радувало, але можливо це на краще, адже я не хотіла розповідати про останні події.

Минали дні, і Ден не здавався. Він продовжував залишати квіти під дверима з новими записками: 

"Ніка, я все поясню", "Прошу, пробач мені", "Я зроблю все, аби повернути твою довіру". 

Кожного разу ці слова залишали слід у серці, але замість тепла вони приносили лише холодний відголосок болю.

Повертаючись додому, я помітила Дена біля будинку. Він стояв із букетом білих троянд, наче в очікуванні, що я зупинюся й вислухаю його. Я зробила вигляд, що не помітила його, й прискорила крок, намагаючись оминути, але він швидко підійшов, схопив мене за руку й різко потягнув до своєї машини.

— Ден! Відпусти мене! — вигукнула я, намагаючись вирватися. Квіти впали на асфальт, але його це не зупинило. Він різко відчинив двері машини, посадив мене всередину й заблокував двері.

— Нам треба поговорити, Ніко, — сказав він холодно, натискаючи на газ.

— Зупини машину! — крикнула я, відчуваючи паніку. — Я не хочу нікуди з тобою їхати!

— Ти вислухаєш мене, — його голос звучав незворушно, але рішуче. — Мені все одно, чи хочеш ти цього. Я не можу просто так відпустити тебе.

Я нервово дивилася у вікно, намагаючись придумати, як вибратися з цієї ситуації, але двері були заблоковані. Спроби розблокувати їх не мали сенсу, а серце калатало від страху.

— Ден, негайно зупини машину! — мої руки тряслися від обурення і страху. — Ти не маєш права мене так примушувати! Після всього, що сталося…

Він різко повернув голову до мене, на мить послабивши хватку на кермі.

— Я все поясню тобі, тільки вислухай мене! Чи ти не хочеш знати правду?

Ми приїхали до його квартири, і, не зважаючи на мій опір, він витягнув мене з машини та потягнув до дверей. Я відчайдушно виривалася, але він тримав мене міцно, як ніколи.

— Ден, відпусти мене зараз же! — кричала я, намагаючись упертися ногами й не йти за ним. Але він не зупинився, а просто підняв мене на руки.

— Постав мене негайно! — кричала я, відчуваючи, як гнів і відчай накривають мене хвилею.

— Вибач, але іншого вибору ти не залишила, — відповів він, проносячи мене через двері квартири й закриваючи їх за собою.

Я намагалася звільнитися, але Ден нарешті поставив мене на підлогу й подивився мені прямо в очі. Його погляд був рішучим, проте в ньому відчувалася і якась дивна ніжність.

— Тепер ти мене вислухаєш, — сказав він тихо, але твердо.

Я стояла, не знаючи, що сказати. Весь цей час я боролася з його руками, зі своїм страхом, але тепер, коли ми залишилися самі, у мене не було куди втекти.

Ден повів мене в свій кабінет, тримаючи мене за руку. Моя злість і образа перепліталися з розгубленістю, але я не могла повірити, що знову дозволяю йому все це. Він посадив мене за стіл і відкрив свій ноутбук, наче мав намір щось довести. Я дивилася на нього з обуренням.

— Що ти робиш? — запитала я з підозрою, схрестивши руки на грудях.

— Я хочу, щоб ти побачила все сама, — відповів він, спокійно відкриваючи переписку на екрані.

— Що ти хочеш показати? Як добре у тебе все складається з новою дівчиною? — не витримала я, гіркота вирвалася з мене разом зі словами.

Ден зупинився, подивився на мене серйозно і зітхнув.

— Ніко, зупинися, бо потім буде соромно, — відповів він твердим голосом.

— Соромно? Мені? — я нервово усміхнулася. — Після всього, що ти зробив? Ти зрадив мене, Ден. Ти приховував від мене іншу дівчину, і навіть не намагайся виправдати себе.