Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

остання — Немов коня, мене впрягла в тяжку оброть, І батогами тне, й мойого духу плоть Кривавиться і вся чорніє від страждання. Я винен, бо рабом народжений з раба, Коли настав мій час, кричав у мегафони, Як з єрихонських веж архангельська труба. Я винен, бо підпав під каверзні закони, Що примонтовують блаженний лик ікони До лоба сатани, а крила — до горба. 5 Колись хотів я бідність побороти, І золото ненавидів, як лжу, І кликав поклонятись палашу, Як богові натхненної голоти; Тепер я сам доходжу до ніщоти, І вбогістю своєю дорожу; Привласнюю лишень печаль чужу І мисль, що світить крізь мої темноти. Ненавистю добра не зберегти, Не затупити сатани острогу, Що нам вбивається у животи. Я гнаний через пагубну дорогу, Скажу вам правду всю, мої брати: Хто вірить в Господа — той рівня Богу. 6 Дивись на хмари й знай — таке життя твоє: То ніжне й лагідне, немов ткання прозоре, То рівне, то хитке, то збурене, як море, То чорне й гуркітне, що блискавками б'є. Блакитний туманець, що до небес встає З води й землі, але не має він опори, Світ прагне осягти, спізнати всі простори І в леті зникнути — ось людське житіє. Так, плоть твоя спаде дощем на чорну ниву, І питиме зерно енергію води, Перекидаючись саме в хлібну поживу. А де ж подінуться твої думки й труди? Вони впадуть на Шлях Чумацький — аж туди, Де зором ти шукав мету життя правдиву. 7 Як до німецької дивізії брати Писалися, я слав на них тяжкі прокльони: В мундирах вермахту на українські гони Ви збройно хочете свободу принести?! Та надійшов мій час — о Господи, прости! — Я головою бив у чужинецькі дзвони Для мови рідної та задля оборони Таємної, але державної мети. Не проклинай мене, болящий мій народе, Бо я служив тобі в часи сумні й страшні, Коли із двох сторін твої сини під Броди Вбиватися прийшли в навзаємній війні, Ті — під наказами московського заброди, А ті — під дулами фашистської звірні. 8 Ви закликаєте до злагоди і згоди,. Та за будь-що самі б'єтесь, як барани. Бо ви — раби в душі, що прагнуть лиш війни Задля відзнак, а не для здобуття свободи. Не треба волі вам, лиш доброї нагоди, — Щоб замінить собі не душу, а штани, Щоб з бідних служників пробитися в пани, А з підлабузників — у бонзи й верховоди. Ви любите себе, і сил таких нема, Щоб ту міцну любов знешкодити до краю, Вона встає з землі незрима, як чума. Я з вами вік прожив, та дотепер не знаю, За що я вас люблю, навиклих до ярма,