Ксенія Євчук - Зламана коханням, Ксенія Євчук

Він думає, що я буду вибачатися?

Я хотіла їсти, і я це з’їла. Це були маленькі три шматочки філе, нічого особистого.

Проковтнувши пасту, розглядаю Ясмін поглядом.

— Ти будеш щось робити?

Через свої думки вона не відразу розуміє, що я звертаюся до неї.

— Ясмін? — вона підводить на мене очі. — Я купідон, я можу все.

Вона двічі кліпає, перш ніж відкриває рот.

— Я все бачила, просто скажи мені, що ти хочеш щось робити, а не сидіти на місці.

Один повільний кивок, після чого вона піднімається з крісла і пересувається поближче до мене.

— Ти щось вигадала?

— Так. — мені не потрібно довго вигадувати план, якщо це стосується чогось такого. — Просто довірся мені і піднімись до гостьової спальні. Роздягнися і зайди в душ. Все дуже просто.

Якби я була на місці Ясмін і якби саме я потрапила в таку ситуацію, це було б перше, що б я зробила.

— Я не погіршу цим ситуацію?

— Довірся мені. — підморгую їй і відставляю свою тарілку. — Було смачно.

Ясмін, не довго думаючи, йде сходами нагору, і вже за мить я чую, як двері до гостьової кімнати відчиняються і зачиняються.

Ітан — жорстокий солдат, проте я бачила його погляд на Ясмін, коли вона годувала молодшого солдата.

В його очах було щось таке, що і в мене, коли я бачу поруч Ланса якусь жінку.

Це ніщо інше, як ревність.

Якщо все вийде, то я навішаю на себе ярлик купідона і почну рятувати інші долі, щоб вони не потерпали від невзаємного кохання, коли воно навпаки є взаємним.

Солдатам Ланса і Рафаеля дозволено мати свої родини. У деяких навіть діти є.

Інші просто відвідують клуби, щоб гарно провести час з повіями. І мені варто не сильно думати про те, якими вони є жорстокими в ліжку.

Сподіваюся, Ітан буде ніжним з моєю фавориткою.

Якщо пощастить, то після медового місяця я заберу із собою Ясмін і поверну її на місце головного кухаря пентхаусу.

Ітан стоїть спиною до будинку, обпираючись на огорожу.

Він випрямляється, почувши мій гучнуватий голос.

Інші солдати повертаються до нас, спостерігаючи, ніби я можу щось втнути.

— Міс Фуеґо, — говорить тихо, нахиливши голову.

— Привіт, слухай. Потрібна твоя допомога.

— Що завгодно.

Дивно буде просити солдата про це, якщо ближче до будинку є десятки охоронців, які теж можуть із цим впоратися.

Сподіваюся, він нічого не запідозрить.

— У гостьовій кімнаті на другому поверсі заклинило кран, і я не змогла прийняти душ. Не міг би ти щось із цим зробити?

— А ваш чоловік?

— Ми посварилися, — я розводжу руками і закочую очі. — Ви ж його знаєте.

— Замініть мене. — короткий наказ чоловікам, що не відривають від нас погляду.

Він йде до будинку, пропускаючи мене першою.

Мовчить, як і майже всі солдати Ла Стідди, коли бачать жінок.

Я залишаю його в коридорі на другому поверсі і дозволяю самому зайти до кімнати.

Декілька хвилин німої тиші.

Він не виходить. Двері не відчиняються, і я навіть не чую звуків, які могли про щось свідчити.

Добре, що це не крики і не постріли.

Тож справу зроблено... 

Двері перед моїм обличчям відчиняються, і Ланс, з одним лише рушником навколо стегон, заштовхує мене до кімнати і притискає до стіни.

Це виходить дещо жорстоко. Майже так, як він притис мене до піску.

— Яка причина тому, що ти відволікаєш моїх солдатів від служби?

Його гаряче тіло тисне на мене, і я ще не встигла відійти від поцілунку в піску, як вже знову хочу його.

— Ти мене ігноруєш, тож мені потрібні люди для спілкування.

Здебільшого це правда.

Я не люблю залишатись зовсім сама, завжди знаходжу когось, щоб порозмовляти.

— Я ж ніби попереджав, щоб ти не підходила до моїх людей за допомогою, якщо є я.

— Поцілуй мене.

Це все, що я можу сказати.

Якщо він цього не зробить, то я сама поцілую його і завершу цю дитячу суперечку.

Та він робить це швидше, ніж я вимовляю будь-яке інше слово.

Ланс цілує мене і я розумію, що кохаю його.