Ксенія Євчук - Зламана коханням, Ксенія Євчук

Думка, що мої майбутні діти, син Ларії і майбутня дитина Лієсси будуть дружити, розтоплює моє серце.

Це було ще одне, про що я мріяла в ранньому дитинстві.

Магічне і чудове.

Я нікому не розповіла, що Лієсса зранку написала мені. І що це було запитання, чи будуть на дні народження Девіана стриптизери, бо в іншому випадку вона не приїде.

Я дуже довго сміялась, перш ніж майже спалила кухню.

Рука Ланса знаходить мою, і я вперше не звертаю увагу на людей навколо.

На їхню реакцію через таку близькість.

Ми блукаємо магазинами, гублячись у безмежному світі іграшок, одягу і дрібниць, що наповнюють полиці. Ланс неспішно розглядає все навколо, його погляд затримується на кожній речі, що, на його думку, могла б підійти Девіану. Його обличчя виражає глибоку зосередженість, наче вибір подарунка — це важлива місія, яку не можна провалити.

Раптом ми зупиняємося біля стенду з ножами — блискучі леза, міцні ручки. Ланс дістає один із них, перевертає в руках, його очі світяться цікавістю. Невже він хоче поміняти свій обожнювальний ніж на щось таке? Не може цього бути. Я не повірю в те, що це можливо.

Ланс ніколи не проміняє ніж, який йому подарував Рафаель.

— Можливо, ось цей? — запитує він, піднімаючи ніж і дивлячись на мене.

Я не можу стримати сміх, дивлячись на його серйозне обличчя.

— Любий, йому лише стукне два роки. Навіщо йому ніж? — сміюсь, штовхаючи його в груди.

Ланс посміхається, нахиляючи голову.

— Він же не вічно буде дитиною. Це на майбутнє, — відповідає він, все ще тримаючи ніж в руці. Я підходжу ближче, забираючи ніж у нього і ставлячи назад на стенд.

Хитаю головою.

— Ні, ми знайдемо щось доречніше для двохрічної дитини. Я не хочу, щоб цей ніж опинився в твоїх грудях через тиждень, коли Рафаель побачить наш подарунок, — кажу я, все ще посміхаючись, і веду його далі по проходу. Ланс, здається, трохи розгублений, та він посміхається разом зі мною. Він знає, що інколи його ідеї бувають занадто оригінальними.

Занадто дурнуватими і дикими.

І все ж, гуляючи ще годину торговим центром, ми знаходимо вдалий подарунок, радше для батьків, ніж для самого хлопчика.

Хоча це сподобається і Ларії, і Девіану.

На Рафаеля начхати. Нехай з'їсть свій кулак.

Я ще пригадаю йому, як він повівся зі мною колись.

Маленька помста, коли він побачить в руках Ларії вібратор, що я придбала особисто для неї.

Ціна його майже така, як золото.

Ми повертаємося до пентхауса, несучи пакети з подарунками та покупками, відчуваючи легку втому після кількох годин, проведених у магазинах. Ліфт м’яко відкривається, і ми з Лансом виходимо на наш поверх.

В коридорі зустрічаємо Ларію, яка вже забігає до своєї квартири.

Двері відчинені, а Рафаель визирає назовні через шум пакетів в наших руках.

Я, не втрачаючи можливості, тицяю свої пакети в руки чоловіку і забігаю до квартири, відштовхуючи Рафаеля з дороги.

— Ти чому така сильна? — чується вражений голос позаду.

— Бо це моя дружина, чому ти дивуєшся? — відповідь Ланса.

Я вистрибую на сестру, і вона повільно опускає мене на землю, хвилюючим поглядом обдаровуючи мій живіт.

— Акуратніше! Це ж не я повинна хвилюватись за тебе.

— Вибач, в мене хороший настрій, — відказую, намотуючи волосся на палець. — Я прийшла привітатись.

— І все?

— І все.

Я цілую її в щоку і не даю зробити це їй, коли повертаюсь до чоловіка, що як бик стоїть в проході і дивиться на Рафаеля.

— Ми можемо йти, — забираю з його рук ще два пакети і хитаю стегнами в напрямку нашої квартири.

Він доганяє мене вже за декілька кроків і в квартирі знову відбирає в мене пакети і кладе їх в одне місце біля дивану, піднімаючи мене на руки.

— Кохана, ти не міняєшся.

— Ти хочеш, щоб я змінилась? — муркочу, обвиваючи його шию руками.

— Ні, мені подобається все в тобі. Дивно, — додає, стискаючи пальцями мою шкіру.

— Нічого дивного. Ти від початку мав знати, що я найкраща людина в твоєму житті.

— Якби Рафаель почув... — насуплюється, опускаючи мене на м'який килим.

— Я б зацідила йому між очей. Мріяла це зробити.

Ланс без жодних слів цілує мої ключиці, дозволяючи своїм рукам знову і знову досліджувати моє тіло.

— Передбачаючи твоє запитання... — він якось здогадується, що я збираюсь щось сказати. — Я насолоджуюсь тобою, доки можу, золотце.

— Добре... — видихаю в його рот, який вже захоплює мій.

Я кохаю його так, як ніколи і нікого раніше.

Ніколи і нікого.

Навіки мій чоловік.

— Ти кохаєш мене?

Йому потрібно чути це. Він хоче знати, що він досі для мене особливий.

— Я думаю... — його палець натискає на мою губу.

— Ти довго думаєш. Я ображений.

— Ти здається забув... — знову починаю, але на цей раз він ще більше натискає на мою губу. — Кохаю.

Повільно вимовляючи це слово, не можу відірватись від його очей.

— Я кохаю тебе, Лансе.

— Ось це вже краще, моя улюблена дика дружино.

Кінець