Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

– Так, я щось заплуталась.

– Та ти ніби з неба звалилась. – Фиркає жінка. – Кажу ж тобі. Якщо вбити цього звіра, демон помре. А от демона вбити не можна, так що дивно бачити цю тварину тут, у Долині. І, всі зайві на думки демона емоції, почуття, опиняються у голові, свідомості тварини. От і кажу, що демон любить тебе, бо ж дивись як кицька треться, та вона обожнює тебе.

– У мене просто немає слів. – Шепочу.

– Це знаємо тільки ми, про поділ душі й таку можливість безсмертя, – айши.

– Ви - айша?

– Таааак. Житель піску.Піщаних Дюн. – Айша опускає голову й дивиться на землю, наче відчуває сором.

Шаала перестає боятись й підходить до Ірми та облизує її своїм шершавим язиком. Жінка спочатку скрикує, потім махає руками, щоб пантера відстала, але врешті здається й дозволяє облизати себе.

– Тобі пощастило, дівчинко, цей звір має добрі якості свого власника.

– Тут з якого боку подивитись. – Хмикаю. – Шаала спочатку ненавиділа мене. Зжерти хотіла.

– Або демон хотів. До речі де він?

– Хто? Демон?

– Ага. Щось я не хочу його бачити. Все-таки то вони змушують нас знущатись з тварин й майже знищувати їх суть заради перенесення частини душі.

– Змушують?

– Так, дівчинко. А хіба не зрозуміло, що я у мішку живу не з власного бажання?

– Я про це не думала ще.

– Ну, час подумати прийшов, – сміється. – Ти що тут робиш, у Долині? Хіба не знаєш, що варто потрапити у лапи жерцям, ти труп? Або якщо зустрінеш Тернів.

– Тернів?

– Ну ти й далека, – сміється айша. – Тернів. Вилазять з надр землі, як тільки чують кров.

– Поки ніхто не виліз.

– Може ти й сама не жива, а? Пахнеш дивно.

– Е, ні, я жива, точно.

– А запах чому такий….

– Чужий? – Підказую. Всі кажуть, що якось не так пахну. Сподіваюсь хоч приємно.

– Так, чужий.

– Бо я не звідси, Ірма. З іншого світу.

Чомусь це зізнання дається легко, наче знаю, що айша повірить, не буде сміятись чи боятись.

– Ого. Вперше таку зустрічаю. Тоді зрозуміло. Ти пахнеш своїм світом. Енергетика його.

– Приблизно так мені вже казали.

– А тепер розповідай, що тут робиш. Раз я вже у твоїй волі, то маю допомогти.

– Стій, ти моя раба, чи що?

– Так. – Айша важко зітхає.

– Знаєш, я тебе відпускаю, звільняю. Ти не будеш моєю рабою, хоч від допомоги не відмовлюсь. – Бадьоро кажу.

– Так, ти точно звалилась, хоч вже й не дивно. А ну киш, – Ірма відмахується від Шаали і її ласки. – Так просто мене не звільнити, твого бажання мало. Я маю добровільно врятувати тобі життя і тільки тоді можу стати вільною.

– Ну, можу впасти на землю й вдавати, що вмираю, хоч...знаєш...взагалі-то у тебе є реальний шанс. У Долині Пісків я не просто так, один клятий демон тягне мене на смерть, хоче віддати у жертву жерцям, щоб вберегти Саару. А оскільки помирати не збираюсь, і зараз взагалі тікаю, то допоможи втекти. Як тобі? Тільки проблема. На мені печать демона і він всюди мене може знайти.

Айша встає на ноги й стискаючи ліхтар у руках уважно дивиться на мене.

– Невже тебе веде сам Імператор цих земель? Ну не цих конкретно, а Саари.

– Так.

– Ну ти й вляпалась. Цей же найжорстокіший із жорстоких.

– Я б так не сказала, якби не знала, що мене ведуть на корм. Так що? Виведи мене звідси, допоможи знайти відьму і сама станеш вільна.

– Відьму? – Хмуриться. – Хто ж в наш час їм вірить?

– Ха, я точно ні, але мушу повернутись додому. Сеер твердо сказав, що все, що мене чекає – смерть тут. А я життя страх як люблю.

– Ой, ну й проблемна ти дівка. – По-доброму фиркає Ірма. – Гаразд, вибору то немає, а допомогти тобі, непутьовій, справді хочеться. Пішли. І забери свою кицьку, дратує мене її любов, якийсь вже дуже люблячий шматок душі їй дістався.

Від радості готова пригати. Господи, не сама, а з допомогою. І є шанс реально втекти, забрати звідси ноги й не стати закускою жерців та підстилкою Сеера. Та сьогоднішня ніч найкраща у світі. Прямо таки найкраща! Надія, наче квітка, розпускається у мені на зустріч свободі, сонцю.

Сеер

Втекла! Знову втекла!

Ну як????

У мене вже сил з цією Лелею немає. Коли тільки встигає? Наче дитина мала, відвертаєшся і бах, палац розтрощений, слуги замучені, а сама задоволена шкодою.

Не злякалась ночі, змій, яких тут немає, насправді у землі ховаються значно страшніші створіння, але побоявся її лякати. І так брикає не гірше за коня. А тут ще й Шаалу забрала. Подумати тільки, мою Шаалу, частинку мене, мою пантеру! Викрала. Мало їй було пантери під боком, яка взагалі забула про мене, хоч насправді мала б бути зі мною, так ще й зникла.

Навколо темрява така, що без зору демона вже давно загубився б, як же вона йшла?

Кілька година і я знаходжу її. Стоїть поруч з айшою, яка відмахується від Шаали, й слухає, що та їй розповідає. А кляте створіння пісків розповідає таємницю, яку ніхто крім демонів і них не знає. Про поділ наших душ.

І де вона тільки тут взялась?

Ліліана слухає уважно, дивується, кидає погляд на Шаалу, коли чує слова про емоції, любов, які я наче теоретично міг би запхати в Шаалу, щоб не заважали мені, й гірко зітхає.
Чорне волосся вже не такою гарною хвилею лежить за спиною, обличчя бліде, трішки шоковане і налякане, але тепер стає сповнене надії й впертості.