Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Глава 20

Поки чоловіки зайняті своїми справами, я озираюсь.

Темно. От протягуєш руку вперед і вже не бачиш її. Але перше — мені потрібно в туалет, терміново, друге — не спробувати втекти буде гріхом. Подумаєш тьма тьмуща, подумаєш, Сеер лякає казками для діток, хіба жага до життя не сильніша за страх? Сильніша. А я ще й Кицюню прихоплю.

Шаала тут як тут, наче відчуває, що я задумала. Тож коли кажу, що відійду на кілька метрів у туалет, йде зі мною. І знаєте, що навіть образливо? Сеер киває, але не реагує. Неначе не думає, що можу втекти. Ох, погано він мене ще знає.

Кілька кроків назад, а може й вперед, але ні, наче саме назад, у той бік з якого прийшли, і ми з кицюнею у темряві. Через те, що мотузка все ще на моїх руках, то один її кінець кицюня хапає зубами й тримає у роті, щоб не загубити одна одну. Звісно, можливо Шаала бачить у темряві, але я точно ні.

Крок за кроком. Пантера впевнено йде попереду мене. Озираюсь й бачу, як одинокий вогник стає все меншим, як силуети чоловіків стають тоншими й тепер не розрізнити хто з них імператор, а хто просто воїн.

Швидко роблю свої справи під деревом, напевно саме ним, бо у цій темряві не розібрати й прямую далі.

Чи страшно мені?

Ні.

Померти страшно, а тікати ні.

Чи боюсь того, що Сеер наздожене?

Теж ні. Адже у такій темряві його печать не спрацює, а я….я готова тікати вічність, аби не стати трупом.

Все-таки жага до життя живе у кожному з нас.

Не знаю скільки проходить часу. Тьма над головою не стає світлішою, вогника вже давно не видно, тож можу зрозуміти, що відійшли ми з моєю подругою доволі далеко. Навколо стоїть тиша, знаєте, така буває на кладовищах. Тільки там її може потривожити крик ворони, вітер, а тут же наче у вакуумі знаходжусь. Абсолютне нічого.

Тіло ниє від болю. Здається кожна кістка болить. Спочатку від ходи, потім від втомленості. Починаю жалкувати, що не поїла. Потрібно було підкріпитись, а потім тікати, але ж ні, де там Лелька увімкне мозок, правда? Як тільки з'являється шанс накивати п'ятами, так одразу хапаюсь за нього.

Згадую, що у мене ще є мішечок подарований чи то проданий продавцем на базарі. Дістаю його зі складок сукні. Добре, що тоді прив'язала і дивно, що не загубився ніде.

– Стій, Шаала. – Шепочу. Страшнувато говорити голосно. І не через Демоняку, який може вже й шукає, а через необізнаність у тому, що нас тут може чекати.

Кицюня покірно сідає поруч зі мною. Її золотий погляд неначе два маленьких ліхтарів світяться у повній темряві. Вона дивиться на мене в очікуванні.

Розкриваю мішечок й пхаю туди руку. Порошок. Там якийсь порошок. Дивно. Беру трішки його між пальці й намагаюсь роздивитись, але де там, ця ніч чорніша за чорний колір, прямо чорна діра на землі. Шаала якось характерно нявкає. Ніби попередити хоче. Лапаю б'є по ногах.

– Кицюнь, що? Йти потрібно?

Підношу порошок до носа, розтираю подушечками пальців й принюхуюсь. Нічого. Ні запаху, ні кольору, принаймні зараз його точно не видно. Вирішивши, що це непотрібна річ здуваю його з руки й завмираю від шоку. Як і Шаала.

Порошок блискучими часточками розчиняється у повітрі, мерехтить, світиться всіма кольорами веселки. Він починає танцювати над землею власний дикий танець, який зачаровує. Піщинка до піщинки приєднуються, сплітаються у щось одне, ціле та з обрисами маленького тіла.

Ошелешена цим всім, налякана, роблю крок назад. Пантера за мною, і взагалі ховається за мою спідницю. От вже захисниця. Капець.

А потім пісок стає дійсно тілом. Тілом маленької людини. Гнома. Напевно потрібно бачити мої очі, які прямо таки випадають з орбіт.

– Що? – Маленьке створіння дивиться на мене поставивши руки у боки. – Страш-ш-ш-ш-ш-но? Ха! Не бійся. Ти розтерла порошок?

– Я-я.

– Молодець. Нарешті. Довго ж ти.

Я все ще шокована. Та й слів підібрати не можу. Це що за джин без лампи?

– Ти хто? – Приглядаючись питаю.

Гномка чи хто вона там клацає пальцями й у її руках з'являється ліхтар, знаєте, як у вікторіанські часи. Він спалахує теплим жовтим світлом й дарує нам відчуття захищеності.

– Я то? Я - Ірма. А ти покликала мене і не знаєш хто я? – Хмикає весело.

У світлі ліхтаря розглядаю її уважніше: маленька, в пів мого зросту, кругленька, з добрим поглядом, темним волоссям, кирпатим носом і іскрою у всій позі. В штанах та сорочці, поверх якої накинутий жилет зі шкіри. На ногах чобітки. І ліхтар. Прямо капець якийсь.

Кицюня визирає з-за мене на Ірму й принюхується кілька разів.

А от ця гномка від страху шарахається назад, скрикує, падає на землю, й починає репетувати.

– Ой, забери її від мене. Забери! Вона ж мене зжерти хоче.

– Шаала не буде тебе їсти, – спокійно відповідаю й гладжу кицюню по голові. Знала б гномка, що Шаала швидше за все теж такої думки про неї, як і вона. – Вона хороша.

– Ага. Бачила я цих тварин демонів. Це ж частка їхньої душі, не завжди краща.

Ого. Оце так новина! Я розгублена, тому що це….це….це ж ненормально, нереально.

– Тобто частинка їх душі? – Тихо питаю. З тим, хто ця гномка, розберемося потім.

– Ти звідки тут взялась така, а? – Хмикає. – Вищі демони заради власного безсмертя відколюють частку своєї душі й дарують її тварині, яка вірно пре за ними всюди. Будь-який наказ демона і ця частка розірве тебе на шматки, дівчинко, так що рекомендую тікати від цього звіра якомога швидше. А ще, демони так ділять емоції. Якщо занадто багато їх, вони заважають чи ще щось, то вони опиняються у тілі тварини. Погано коли вони жорстокі, бо тоді ці звірюки готові розірвати будь-кого. Але знаєш….– Ірма задумливо протягує, й дивиться на Шаалу, яка все так і ховається за мною, – видно ця частинка душі демона любить тебе, бо цей звір ніколи б у житті не пхався б з тобою Долиною Пісків, а ми ж тут, вірно, і ніколи б не ховався. Не соромно, а, шматок демону? Вищого! – Ірма тикає пальцем у небо, так і залишаючись на землі. – Подумати тільки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍