Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Тому мовчу. Напружуюсь всім тілом, не даючи змоги розслабитись, і мовчу зціпивши зуби. Взагалі не буду говорити з цим вбивцею.

Як все-таки шкода, що він безсмертний, ніяких тобі шансів врятуватись!
Позитив позитивом, а страх перед майбутнім засідає у голові нав'язливими думками. Тож практично цілий день незручного висіння на демоні проходить у планах, якби це все-таки втекти, цього разу назавжди. Тому що помирати не хочеться. Зовсім-зовсім не хочеться. Шкода, тільки мої слова Сееру до одного місця і він вперто йде до мети. Шкода, що швидше за все через якийсь час стану мертвим шматком тіла, який точно не поховають, а напевно зжеруть.

Сіре небо стрімко темніє, ніяким місяцем у цій Долині не пахне, як і зорями. Лише чорне полотно над головою, примарні, жахливі, моторошні скелети дерев та птахи з пронизливим криком над головою.
Атмосфера така, що напруження здається висить прямо у повітрі. За цей день ніхто більше не розмовляв. Навіть Шаала перестала нявкати поруч, а просто схилила голову й м'яко ступала по мертвій землі. Воїни не перемовлялись між собою, лише пильно спостерігали за голою місцевістю, намагаючись щось розгледіти за тонкими стовбурами дерев. А наш “улюблений” імператор просто крокував вперед, іноді дратуючи дотиками до ніг, добираючись ближче до сідниць й намагаючись поставити свою руку між ногами, торкнутись того, до чого доступу йому точно не буде. Але я одразу рухалась, смикалась вказуючи, що ягідка образилась і взагалі коли тебе ведуть на заклання, коли той, хто пестить є твоїм катом, то й нема чого розраховувати на щось більше.

Коли ніч стала непроглядною, а повітря неначе в'язким, Сеер ставить мене на землю й відв'язує мотузку.

Ха! Навмисно!

– Тобі не втекти! – Пронизує поглядом чорнішим за цю ніс у цих давно загублених  душу землях. – Змії не найбільша небезпека.

– Ти знущаєшся, так? – Фиркаю. – Я все одно помру, так яка різниця як?

– А хіба немає? – Шепоче чомусь. За його спиною в цей момент спалахує вогонь іскрами розлітаючись у різні сторони.

– А хіба є?

– Твоя смерть врятує мільйони жителів Саари. А якщо помреш тут, зараз, то смерть не матиме сенсу.

– Моя смерть, – сичу, ну не можу інакше, злість роздирає на шматки, – буде твоєї найбільшою мукою. Повір, я постараюсь розірвати тонку межу між життям і смертю й приходити до тебе вічність!

– І, впевнений, зможеш це зробити.

– Зможу!

– Така моя доля, Ліліано. Вибір, він завжди не має чогось хорошого, він завжди між поганим і ще гіршим.

– Мені все одно, Сеер. Я - невинна жертва. Я не просила смерті, не шукала її.

– Та вона сама знайшла тебе.

Якось дивно дивиться. Пронизує поглядом який зрозуміти не можу. Вдивляється в обличчя, наче запам'ятовує, наче викарбовує у пам'яті як виглядаю. А потім заводить моє волосся за вухо, легко та ніжно торкається щоки й різко розвертається. Спина напружена, голос схожий на метал.

– Особливо не розкладайтесь, зі світанком продовжуємо шлях. Тут небезпечно бути понад три днв, скаженіти почнемо.

– Тобто скаженіти? – Один з воїнів здивований.

– Берн, наче ти не знаєш, що ті, хто тут був понад три дні всі втратили розум…

Ну і місцина! Мало того, що шлях до жерців м'ясоїдів, так ще й з розуму зводить. Просто не Долина Пісків, а Долина трупів!

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно