Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Глава 19

Ми знову на тій смердючій межі. Знову з однієї сторони зелень та сонце, а з іншої мертва земля. Тільки якщо кілька годин тому я була сповнена ентузіазму, то тепер я наче мертва у середині.

Він переспав зі мною, натякав словами, що йому це рішення далось не легко, і нічого не обіцяв, а я….я вигадала собі щось, дозволила сподіватись. Вірила, що зможу втекти, змінити долю. Та хіба ж її зміниш? Якщо ця клята злодійка вже все вирішила.

Чому за мене взагалі всі все вирішують? Чому відьма відправила сюди, типу кохання знайти? До слова, де ж воно? Ауууууу! Не бачу я його тут! Чому Сеер вирішив привести на смерть? Чому Дашка і Мель вирішили допомогти, не спитавши мене?

Питання. Тисячі питань. Та жодної нормальної відповіді.

Мовчки дивлюсь на демона який взявши у воїна мотузку зав'язує мої руки одним кінцем, а інший в'яже собі на зап'ястя. На його обличчі маска холоду на ненависті. Мене ненавидить? За те, що пручаюсь? Пфф...а він думав буде легко тягнути на смерть дівчину, яка взагалі-то планувала жити довго і щасливо? Нехай краще себе ненавидить, безсоромний, хитрий, нахабний демон!

Мельхом стоїть неподалік, притискає до себе заплакану та налякану Дашку, гладить її світле волосся й зі смутком дивиться на мене. Бачу, йому шкода, що нічого не вийшло. Але я не гублю ентузіазму. Ніколи. Поки можу дихати — вільна. Тож, киваю йому, підбадьорюючи.

– Підлий мерзотник! – Сичу. Демоняка навіть погляду від рук наших не відводить затягуючи вузли сильніше. – Козел! Та щоб ти здох у стічній канаві! Щоб на тебе НЛО впало!

Мене рве. Реально рве на шматки! Скільки залишилось жити? Годину? День?
Ну коли це все скінчиться? Додому хочу-у-у-у-у! Ду-у-у-у-у-же! У свою квартирку, де все безпечне і своє. Нехай і орендоване, але таке рідне.

– Пішли! – Гиркає, й навіть не дивлячись на брата тягне за собою. А я тільки зараз помічаю, що Мельхом із таким конкретним синцем під оком. Він вдарив брата за те, що той хотів врятувати мене?...ну і ну! Невже жага віддати жерцям настільки сильна?

Смикає за мотузку і я заплутавшись у клятій сукні майже не падаю на землю. Від злості бурмочу прокляття в спину демона, але не тихо, ні, а так, що б чув. Чому я маю полегшувати йому власне вбивство? Нехай страждає. Нехай знає, що я не заслужила такого.

– Мельхом, – гиркає до брата зупинившись перед межею Долини, – відправляйся додому зі своєю, – кидає погляд на Дашку, – дівчиною. Вам тут робити нічого.

– Сеер, – бачу, як чоловік хоче обуритись, як Дашка шоковано кліпає і її обличчям стікають сльози.

– Ні, братику, ти допоміг достатньо. Слухати твої словесні помиї можу й в палаці! Тому, геть!
Кілька воїнів, за наказом Сеера відправляються з Мельхомом, забираючи одну повозку, іншу, певно з їжею, лишають.

Мить, і у порталі зникає моя подруга разом з тим, хто хотів допомогти. Мить, і надія на хоч якийсь порятунок розвіялась ніби дим.

Але потім до мене підходить пантера. Кицюня показує Сееру, що повністю на моєму боці, підтримує мене і взагалі у неї спрацювала жіноча солідарність. І знаєте, морально стає трішки легше. Навіть сама не розумію чому.

– Вставай, Ліліано! – Гиркає Демоняка.

Ох, знав би він скільки у мені зараз отрути готової вилитись на його голову. Я б скупала його у ній.
Ненависть закипає у мені. Сильна, жагуча. Веде на смерть. До тих, кого ледве витурили з земель. До тих, кого називають жерцями.

– Ні. – Хитаю головою.

Демоняка хмуриться й смикає мотузку намагаючись спонукати мене встати.

– Вставай. Інакше буду волокти по цій мертвій землі. Тут змії, Леля. Отруйні.

Думає, що дійсно цим змусить підкоритись? Хрін йому! Я неслухняна дівчинка.

– Ні!

– Ти знущаєшся? – Сичить й в один крок опиняється наді мною. Нависає зверху, неначе скеля й пронизує чорним поглядом. Налякати хоче? Думає його грізний вигляд може змусити послухати? Пффф….

– Можливо!

– Ліліано!

– Ні!

– Ні?

– Ні!

– Сама напросилась!

Фиркає, одним рухом хапає мене, зминає лапами та перекидає через плече. Гиркаю до нього, стукаю руками по спині, молочу ногами у повітрі, а потім отримую гучний удар по сідницях.

– Ти зовсім страх загубив? – Кричу.

– Все це твій і лише твій вибір. – Якось задоволено каже. Шкода, обличчя цього гада не бачу.

– Моя дупа явно не просила…

– Повір, Ліліано, тут не тільки вона напрошується!

– Ох, що ти кажеш? – Хмикаю. – Збезчестив, – шиплю йому на вухо, – а все одно ведеш жерцям на смерть. І думаєш після цього твої дотики мають бути приємними?

Так і звисаю головою вниз роздивляючись тріснувшу землю, суху, та дійсно мертву, вже багато років.

– Не збезчестив, а подарував нам мить насолоди, принцесо!

– О, так? Хто тобі, козлу, сказав, що мені було приємно?

Демоняка тільки хмикає й починає йти, до болю стискаючи моє тіло.
Позаду нас тягнуться воїни з повозкою тихо посміхаючись у свої ганчірки намотані на голову. Теж козли. Всі вони козли!

Шаала біжить поруч з нами, іноді образливим тоном нявкає, натякаючи Сееру, що варто було б відпустити мене, принаймні сподіваюсь, що саме такі у неї думки.

Що сказати, доводиться притихнути. Рука Імператора нахабно, без будь-якого сорому блукає по оголенім ногам сховавшись під сукнею. Завмираю не знаючи як реагувати, адже бажання то одне: надавати ляпасів, побільше, а не тремтіти у передчутті від його дотиків. За це навіть сама себе ненавиджу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍