Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

– Я не хочу бути жертвою! – Випалюю швидше ніж каже ще щось.

– Немає вибору, Ліліано. Чи ти думаєш твоє життя важливіше за цілу імперію?

– Так! – Гиркаю. – Думаю! Бо це моє життя! Своє віддавай!

– Ліліано! – Цідить. Бачу, демон дійшов до точки кипіння. І добре. Нехай не думає, що так просто буде віддати мене якимось тварюкам. Пожирачі м'яса отримають мене тільки мертву!

– Ні! – Хмурюсь. – Не Ліліано. Шукай свою справжню принцесу і її віддавай у жертву, а я не піду. Не буду! Я жити хочу! Все життя, Сеер, все життя, я боролась, виживала, морально знищувала себе! А тепер ти пропонуєш мені закінчити так? А де ж мій щасливий фінал? Сім'я? Діти? Кохання?

– Мені шкода. – Все, що каже.

– Тобі шкода? Шкода?! Ти хоч уявляєш, що збираєшся зробити? Чи тобі начхати?! Ти ж отримав своє, так? Тільки знаєш, якщо я помру, якщо ти віддаси мене тим жерцям, то я буду мучити тебе вічність! Чуєш? ВІЧНІСТЬ!

– Ліліано…

Що це? Я чую у голосі муку? Страждання? О так! Нехай страждає! Нехай йому буде боляче!
Сама не усвідомлюю як це відбувається, та за секунду роздумів кидаюсь на Сеера з кинджалом. Навіть встигаю лезом увійти йому під серце. Так легко, швидко, без перепон. Він хапає мене за руки, витягнувши зброю, яка з гулким звуком падає на підлогу і дивиться на мене. Чорні очі впиваються в мене. Знищують. Ненавидять. І вони шоковані.

Його лапи на моїх тонких зап'ястях. Погляд змушує завмерти й не рухатись. Все, що залишається – спостерігати, як кров зафарбовує білу сорочку у червоний.

– Я безсмертний. – Тихо шепоче.

– Знаю, – в тон йому відповідаю.

– Тобі не врятуватись. Пробач. Це ціна яку я мушу заплатити за Саару.

– Не ти, а я…

– Ми! Ми, Ліліано.

А потім він відкриває портал в якому ми зникаємо за коротку мить.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно