Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Пропонує допомогти втекти їй. Просить. Планує. Боїться, що знову не вийде…

Моторошно стає через свою поведінку. Ховаюсь тут у темряві, слухаю цю шабутну дівчину, чужинку, й розумію, що нічого я не ділив між собою і Шаалою, нічого не віддав пантері. Насправді, коли ми проходили ритуал, коли віддавав їй частину свого життя, душі, то залишив нам можливість відчувати все разом. Тож все, що до Ліліани відчуває пантера, те й відчуваю я, і навпаки.

Але найобразливіше, найгірше те, що я сам не хочу жертвувати Ліліаною. Сам не хочу обмінювати її життя на Саару. Тому що….вже не можу без неї? Тому що вона стала такою близькою, рівною мені? Тому що віддалась повністю у наметі, знаючи, що попереду чекає тільки погане?
Чи тому, що я сам став залежним від тієї хто поводиться наче рівна мені, імператору, демону?...

Та вибору немає. Хіба можна вибирати у таких ситуаціях: життя однієї проти життя мільйонів? Я поганий. Демон, що немає принципів. Демон, що жалкує про власний вибір, ненавидить себе за це, проклинає, але немає вибору. Бо таке життя. Така реальність.

Віддати те єдине, що змушує тремтіти залишки серця у грудях, щоб жило дещо інше, не менш важливе…

– Погрались, дівчатка і досить! – Металевим тоном кажу. Ну не можу інакше. Адже тоді Ліліана почує мій біль, а не можна. Не повинна. – Тепер додому. Обидві, айша! – Наголошую, коли бачу як жінка хоче дати драпака й стати піском. – Ніяких мішків.

Вмить опиняюсь поруч з Ліліаною. Смикається від мене, не від страху, від злості, й вириваю з її рук мішечок. Навіть не хочу питати де взяла. Різниці немає.

– Непогана спроба, принцесо Ліліано, та невдала. – Жорстоко посміхаюсь. Мушу. Ненавиджу себе за це.

Леля

– Сподіваюсь ти вічність страждатимеш! – Сичу до Сеера, який нахабно тримає у руках мій мішок й кличе до себе Шаалу. – Сподіваюсь твоє життя буде повне мук! І знаєш, сподіваюсь ти ніколи не будеш щасливим.

– Твої сподівання, Леля, – вкрадливо шепоче на вухо, – виконані. Вже. Заспокойся і йди за мною. Твоя доля незмінна. Твій кат знову знайшов тебе.

Вихоплює мотузку і знову прив'язує до себе.

– Я б тобі зараз із задоволенням дала між ніг, щоб твій орган відсох, відпав!

– Ха-ха! Прокляття так собі, пішли! – Смикає за мотузку, робить крок, але різко зупиняється.

Шаала рухає вухами й проходиться поглядом по місцевості. Сеер замовкає, а айша скрикує й затуляє рота рукою.

– Нас зжеруть. Ой, нас зараз зжеруть. Так, демон, а ну відкривай мішок, самий час мені стати піском назад.

– Тихо! – Гиркає демон.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно