Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Глава 21

Темрява, здається пожирає нас. Тягнеться своїми чорними руками й намагається загасити тьмяне світло від ліхтаря Ірми, яка до речі, вже вчепилась у руку Сеера та вимагає повернути її у мішок. Я теж не відстаю, все-таки зустріч з таємничими Тернами явно не за планом, тож ховаюсь за широку спину свого крилатого ката й обережно роздивляюсь тьму навколо.

– Віддай мішечок! – Ірма смикає демона за руку, благає, слізно молить, не забуваючи робити це максимально тихо.

– Та віддай ти їй мішечок, – сичу у спину Імператора й щипаю його за плече.

Напевно він дивується, тому що відчуваю, як під долонями напружуються його м'язи, і він повільно повертає голову до мене.Пронизує чорним поглядом й знову повертає його до айши.

– Відстань! Ти розповіла їй те, що заборонено розповідати законом! Тож стій і дивись тепер! Ніяких мішечків! – Шипить розлючено Сеер.

– Ой, мамо моя мила, та що ж то таке! Так це ж у Саарі заборонено, а у Долині Пісків не заборонено говорити про таке! Бідну ж дівчинку притягнув сюди….– Ірма ще деякий час бідкається, але потім різко замовкає.

Я напружуюсь і вдивляюсь у ніч. Міцно притискаюсь до спини Сеера. А що, затягнув сюди, так тепер нехай рятує свою жертву. Все-таки до жерців ще дійти треба, а у мене тут взагалі з'явилася надія на порятунок, а то ці Терни зовсім не викликають бажання показувати свою сміливість, яка взагалі-то зникла. Кидаю погляд на Шаалу: навіть пантера напружено стоїть розставивши широко лапи та не кліпаючи з острахом дивиться вперед.

– Терни приходять на запах крові, – починає Сеер, – у кого тут рани?

– У мене...– буркаю. – Ти кидав мене, тягнув за мотузку, я коліна обдерла. Але цього хіба не мало?

Ні, ви зрозумійте, нехай ці створіння йдуть на запах крові, але ж скільки того запаху можуть мати збиті коліна? Якби у мене були жіночі криваві дні, то я б зрозуміла, тим паче тампонами тут явно не користуються, адже за мною тоді тягнувся б кривавий слід. А так...дивно навіть…

– Мало, якщо вони не голодні. – Коротко відповідає й тааак дивиться, ніби у мотузці, збитих колінах винна я сама.

Навколо нас починається шарудіння. Знаєте, схоже на те, як хтось вночі крадеться на кухню, коли на дієті, і тишком розкриває цукерку, яка зрадницьки шарудить на всю квартиру. От і зараз складається враження, що це просто хтось під покровом ночі й з'їдає цукерку.

Шарудіння стає голоснішим, чіткішим, і ближчим. Останнє засмучує найбільше. І лякає. Обхоплюю Демоняку за талію і притискаюсь. Зараз цей засранець не позбудеться від мене якби не хотів. У такій ситуація, я, розумненька дівчинка, знаю, що краще триматись ближче до когось сильного. Нехай цей сильний і негідник над усіма негідниками.

– Ти бачила? – шепоче Ірма й вказує маленьким пальцем кудись у простір перед нами. Ліхтар нервово хитається у її другій руці. Певно демона це дратує, адже він вихоплює його з її рук й тепер світло вирівнюється та освітлює маленьку частину землі перед нами.

– Не рухатись! – Шепоче він. – Терни реагують на різкі рухи. Поки вони відчувають, що тут хтось є, та не бачать. Ти зрозуміла, – з наголосом каже, – Ліліано?

– Зрозуміла! – Бурчу і нігтями впиваюсь в його шкіру. Напружується ще більше, але мовчить, нічого на це не каже.

Шаала починає тихо гарчати. Але з такою вібрацією, що у повній тиші здається ніби робить це надто голосно. А потім я бачу їх, тернів… Господи, наскільки ж вони жахливі! Від страху не вдається стримати ледь чутний вигук, який виривається з рота.

Створіння, так схожі тіні: тіл практично немає, адже вони схожі швидше на силует, який чорніший за саму ніч. Тягнуться, в'ються зміями до нас, стрімко наближаючись. Замість ніг хвости, які закручені у спіраль, замість обличчя, скелет обтягнутий тінню. Ніс схожий на дві дірки, зіниці порожні, а рот скривлений у загрозливій посмішці.

– Мама, забери мене назад….– шепочу у спину демона й завмираю від жаху. Він пробирає мене з середини, оселяється в душі, клекоче у голові, наказуючи тікати. Якомога швидше, вже зараз! Та не можна. Не можна. Вірю Сееру. Вірю, що бодай зроблю один рух, як тут же опинюсь у лапах створінь.

– Мішечок, мій мішечок...– голосить Ірма. – Нащо мене ця непутьова тут викликала. Безсовісна. Сиділа б я у мішечку….ой, як сиділа б...а там добре, не страшно….

– Припиніть скиглити, обидві! Самі винні! Теж обидві! – Металевим голосом обриває нас демон. – Лізь на спину, Ліліано, тим паче ти все одно майже на ній. Айша, в мішечок свій.

Не бачу, що там робить Сеер, але Ірма за коротку мить реально зникає, а я...ну я намагаюсь повільно та обережно залізти на Сеера. Якщо чесно від страху готова вискочити на нього зі швидкістю блискавки, але боюсь, що тоді реально помремо тут троє. І не демона проклятого мені шкода, а Шаалу, яку як не крути, а сприймати як частину Сеера не можу. Вона ж не така як він, вона зовсім інша.

Обхоплюю демона ззаду й підтягнувши тіло забираюсь на його спину. Ногами обіймаю за талію, руками міцно тримаюсь за шию.

– Жертва готова до порятунку, Демон. – Шепочу.

Сеер якось дивно хмикає, але нічого не каже. Повільно, плавно і якось легко рухом кличе до себе Кицюню. Та вже поруч. Демон хапає її своїми лапами й випускає крила.

– О Господи! – Скрикую від несподіванки.

– Не Господи, Ліліано, а тільки твій Імператор, наречений і коханець. – Весело каже та змахнувши неймовірно великими крилами здіймається у небо.

– Як нахабно! А я ж можу ще пір'я вирвати, – ціджу, – так що не наривайся, Демоняка!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍