Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Лягли на небо хмари килимово І заховали зоряне намисто. Та сонечко уранці буде знову, Бо серпень місяць вже блукає містом. Й під куполом небесної блакиті Свої відкриють оченята квіти, Нічним дощем гарнесенько умиті, Бо це ще літо… Чуєте? Ще літо-о-о-о! «Похмуре небо в вікна заглядає…»
Похмуре небо в вікна заглядає, І дощ дрібний чи йде, чи то не йде… Ще теплий вітер гілку коливає, На ній зелене листя й вже руде. А день новий крокує так неспішно, І сонечка не видно з-поза хмар. Та, сподіваюсь, буде він успішним, Бо кожен день – це наче Божий дар. «Так хочеться почути плескіт хвиль…»
Так хочеться почути плескіт хвиль, Відчути дотик босими ногами… Та як пройти ці кілька тисяч миль, Як подолати відстань, що між нами? Так хочеться ранкового тепла У літнім лоні тиші і спокою… Та хто їх дасть, коли прийшла пора Безрадісна, що кінчиться зимою? Так хочеться усміхненого дня, Що, наче повінь, щастям хлине в душу… А я крізь ніч крокую навмання, І це робить, мабуть, ще довго мушу. Однак нема ж дороги без кінця, І все найгірше теж колись минає… Чомусь я вірю: золото вінця, Хоч десь далеко, день мій одягає. «Вже жовтим листом осінь нас лякає…»
Вже жовтим листом осінь нас лякає, Хоча сама й блукає десь по світу. Та й літечко нас ще не відпускає, А може, й ми не відпускаєм літо. Воно так сонцем радісно сміється І землю прогріває ще добряче… Ми з осінню старіємо, здається,