Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Він робить паузу, а потім додає:

— Але, зізнаюся, думками я був тут значно частіше, ніж у Львові.

Моє серце знову шалено калатає.

— Справді? — питаю я тихо.

— Так, — каже він, його очі теплішають. — Я… сумував за тобою, Анастасіє. Більше, ніж сам очікував.

Його слова змушують мене затамувати подих. Я розгублено дивлюся на нього, намагаючись усвідомити почуте.

— Я… теж думала про вас, — кажу я, а потім, поки не передумала, додаю: — Але не все було спокійно під час вашої відсутності.

Його погляд стає серйознішим.

— Що сталося?

Я беруся за край серветки, злегка стискаю її пальцями, перш ніж продовжити.

— Єлизавета… вона приходила до ательє, коли я була там. І натякала на ваш від’їзд. Її слова були… принизливими. Вона стверджувала, що ви поїхали не лише через справи, а й заради іншої жінки.

Вітольд завмирає, а потім повільно кладе ніж і виделку на стіл. Його погляд стає холодним, а щелепа помітно напружується.

— Вона це сказала? — його голос низький, глибокий, сповнений стриманого гніву.

— Так, — кажу я, стискаючи пальці ще міцніше. — І я намагалася не зважати на це, але… її слова зачепили мене.

Він різко вдихає, його очі спалахують.

— Єлизавета перейшла межу. Я попереджав її, щоб трималася осторонь, але, здається, вона не вміє слухати.

Він нахиляється ближче, його погляд упирається в мій.

— Слухай мене уважно, Анастасіє. Те, що вона сказала — це брехня. Ніякої іншої жінки не було й ніколи не буде.

Мої очі наповнюються сльозами, але цього разу вони не від болю, а від полегшення.

— Я хотіла вам вірити, але її слова…

— Забудь їх, — каже він, його голос м’якіший, але сповнений рішучості. — Усі її інтриги — лише відчай. Вона намагається зруйнувати те, що я нарешті знайшов із тобою.

Його пальці м’яко торкаються моєї руки, і я дозволяю собі повірити йому.

— Дякую, що сказали мені правду, — кажу я і відчуваю, як на серці миттю стає легше.

— Тепер ти завжди знатимеш правду, — відповідає він. — Бо я не дозволю більше жодним сумнівам ставати між нами.

Його слова пронизують мене, руйнуючи рештки сумнівів, що залишалися в моєму серці. У його погляді немає ні краплі фальші чи хитрощів — лише щирість і рішучість.

Між нами знову запановує тиша, але ця тиша тепла, наповнена тим, що не потребує слів. Я дивлюся на його руку, яка міцно стискає мою, і відчуваю, як тепло розливається по всьому тілу.

— Я теж хочу цього, — кажу я тихо, ледь усміхаючись. — Жодних сумнівів… тільки правда.

Він дивиться на мене так, ніби намагається запам’ятати кожну рису мого обличчя. Його погляд стає м'якшим, і я бачу в ньому щось, що зводить усі мої стіни нанівець.

— Анастасіє, — його голос теплий і глибокий. — Я довго тримався осторонь, бо боявся втратити контроль. Але тепер… я більше не хочу цього.

Його пальці злегка ковзають уздовж моєї руки, піднімаючись до обличчя. Його дотик обпалює, але це приємний вогонь, якого я більше не боюся. Його дихання торкається моєї шкіри на губах, коли він нахиляється ближче.

— Дозволиш?

— Так…

— Ти впевнена?

— Так, — шепочу я, затамувавши подих.

І тоді його губи торкаються моїх.

Поцілунок спершу ніжний, майже обережний, але потім стає глибшим, наповненим усім, що ми так довго ховали від себе. Його руки обіймають мене міцніше, а мої руки обвивають його шию і стискають густе волосся.

Серце б’ється так швидко, що здається, ось-ось вискочить з грудей, але я більше не думаю про це. Я забуваю про все — про час, про страхи, про минуле.

Є лише ми.

Коли ми нарешті відриваємося один від одного, його очі все ще дивляться в мої. Він торкається мого чола своїм, а його подих важкий і прискорений. Як і мій.

— Тепер ти знаєш, що я відчуваю, — каже він тихо. — І це вже не зміниться.

— Я більше не боюся, Вітольде, — кажу я. — Бо знаю, що поруч із вами мені ніщо не загрожує.

Ми залишаємося так ще кілька секунд, перш ніж він знову легенько торкається моїх губ.

Я усміхаюся крізь сльози, бо відчуваю себе найщасливішою жінкою в світі.