Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 20. Цнотливе кохання

Вітольд

Спостерігаю, як Анастасія впевнено проходить по подвір’ю маєтку. Її легка сукня майорить на вітрі, а погляд сповнений спокійної рішучості. Вона змінюється. І ця зміна захоплює мене.

Кілька місяців тому вона здавалася наляканою дівчинкою, яка випадково опинилася у світі, де все було чужим і непривітним. Тепер я бачу перед собою жінку, яка не боїться брати на себе відповідальність, не боїться бути поруч зі мною як рівна.

— Князю, пані Анастасія знову організувала допомогу для селян, — каже дворецький, коли я спускаюся сходами.

Я киваю, тамуючи легку усмішку на губах. Її доброта завжди вражала мене. Вона не робить цього для похвали чи визнання. Вона просто хоче допомогти тим, хто цього потребує.

Сьогодні ми їдемо разом до сусіднього села. Я запропонував їй супроводжувати мене. Думаю, що спільна поїздка нам не завадить.

У кареті панує затишна тиша. Її рука лежить поруч із моєю, і я ледь стримую бажання торкнутися її пальців.

— Ви часто буваєте в цих місцях? — питає вона, дивлячись у вікно.

— Не так часто, як слід було б, — відповідаю чесно. — Але тепер, здається, у мене з’явилася вагома причина робити це частіше.

Вона повертається до мене, її очі світяться м’яким теплом.

— Я рада бути цією причиною, — відповідає вона, і в її голосі чується легка усмішка.

Наші погляди зустрічаються, і ця мить здається довшою, ніж мала б бути. Її щоки рожевіють, і я розумію, що вже не хочу ховатися за стіною стриманості.

Анастасія стала для мене чимось більшим, ніж я колись дозволяв собі мріяти.

У селі нас зустрічають з радістю. Анастасія говорить із жінками, слухає їхні проблеми, а діти біжать за нею, сміючись і тягнуть її за руки. Вона виглядає щасливою, по-справжньому.

Я дивлюся на неї здалеку, спостерігаю, як вона сміється, нахиляючись до дівчинки з букетом польових квітів. Це видовище викликає в мені тепло, якого я давно не відчував.

— Вашій дружині тут раді, — каже староста села, підходячи до мене. — Вона світиться щирістю. Ви щасливий чоловік, князю.

— Так, — відповідаю я, ледь помітно усміхаючись. — Я справді щасливий.

Вперше за багато років це не просто слова. Це правда.

Пізніше того ж вечора ми повертаємося до маєтку. Анастасія стомлена, але її очі все ще блищать.

— Дякую, що запросили мене, — каже вона, коли ми зупиняємося перед її покоями. — Це був прекрасний день.

— Дякую тобі за те, що зробила його таким, — відповідаю я щиро.

Вона дивиться на мене, ніби намагається щось сказати, але зрештою лише киває і зникає за дверима.

Я стою ще кілька секунд, дивлячись на зачинені двері. У грудях наростає бажання відкрити їх і залишитися поруч із нею. Але цього разу я стримуюся.

Ще не час… але дуже скоро я скажу їй усе.

***

Сонце повільно сідає за обрій, забарвлюючи небо в м’які відтінки рожевого й золотого. Сад наповнюється ароматом троянд і свіжої трави, а тиша вечора огортає все навколо теплим спокоєм.

Анастасія стоїть біля ставка, легкий вітер грає з її волоссям. Її силует у м’якому світлі виглядає майже нереальним. Я спостерігаю за нею кілька секунд, відчуваючи дивне хвилювання, яке вже давно було мною забуте, але зараз знову стало знайомим.

Підходжу ближче. Вона чує мої кроки і обертається. Її очі блищать у світлі вечірнього сонця, і я ловлю себе на думці, що жодні слова не зможуть описати, наскільки вона прекрасна.

— Ви так тихо підійшли, — каже вона з легким докором, але в її голосі чується тепло.

— Мені подобається дивитися, як ти стоїш тут, серед цієї краси. Ти — її частина, — відповідаю я, не приховуючи своєї ніжності.

Анастасія ніяково усміхається, її щоки ледь рожевіють.

— Мені подобається ваш сад, — каже вона, повертаючись до води. — Тут легко дихати… і думати.

— Я теж знайшов тут багато відповідей, — тихо додаю я і стаю поруч із нею. Мої пальці мимоволі торкаються її руки, і вона не відступає. Її шкіра тепла, і цей простий дотик здається мені найціннішим подарунком.

— Анастасіє… — починаю я, зібравши всі свої сили. — Я ніколи не думав, що зможу знайти щастя вдруге.

Вона дивиться на мене, її очі наповнені ніжністю і легким хвилюванням.

— Після того, що сталося багато років тому, я поклявся, що більше не впущу в своє серце нікого. Але ти… ти зруйнувала всі мої плани. Ти змінила все, навіть не намагаючись цього зробити.

Я роблю крок ближче, наші обличчя майже торкаються одне одного.

— І тепер я знаю, що ти — найкраще, що могло статися зі мною. Я люблю тебе, Анастасіє. Люблю так, як не думав, що здатен ще колись когось любити.

Її очі наповнюються сльозами, але вона не відводить погляду. Її рука м’яко ковзає по моїй щоці.

— Вітольде… — її голос тремтить, але в ньому немає сумніву. — Я теж кохаю вас. Я боялася цих почуттів, але тепер знаю, що хочу бути з вами… завжди.

Мої губи торкаються її в м’якому, ніжному поцілунку, і цей момент здається безкінечним. Її руки обіймають мене, і я розумію, що нарешті знайшов те, чого так довго шукав.

Поцілунок стає глибшим, пристраснішим. Наші тіла зливаються в теплих обіймах, а навколо нас усе зникає — є лише цей сад, вечірній вітер і ми двоє.

Коли ми нарешті відриваємося один від одного, її обличчя залишається так близько, що я чую її дихання.

— Це — наша правда, — кажу я, дивлячись їй в очі. — Ніяких сумнівів. Ніяких страхів. Лише ми.

— Так, лише ми, — шепоче вона у відповідь.

Ми стоїмо так ще довго, а небо над нами поступово темніє. Вперше за багато років я відчуваю повний спокій.

Тепер я впевнений: це не кінець. Це наш справжній початок.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍