Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 19. Повернення князя

Анастасія

Усю дорогу назад до маєтку я намагаюся придушити голос сумнівів, що засів у голові. Карета м’яко погойдується, але мої думки стають дедалі неспокійнішими.

Це брехня. Це просто черговий підступ Єлизавети.

Але її слова звучать так чітко, ніби вона досі стоїть поруч.

«Ваш чоловік не з тих, хто дотримується вірності…»

Я стискаю руки на колінах, намагаючись не звертати уваги на це відчуття гіркоти, яке підступає до горла. Вітольд обіцяв мені повернутися. Він не дав жодного приводу сумніватися в його словах.

Та сумнів, мов отрута, повільно розповзається по мені.

«Княгине, ви ж знаєте…»

Її голос переслідує мене навіть у тиші карети. Я зціплюю зуби й заплющую очі, ніби це допоможе мені вигнати ці думки.

А що як вона має рацію?

Зрештою, Вітольд ніколи не обіцяв мені кохання. Наші стосунки — це більше, ніж угода, але чи достатньо цього, щоб йому довіряти?

Я згадую його прощальний поцілунок, його м’які слова. У той момент вони здавалися щирими, але тепер тінь сумніву перекручує навіть ці спогади.

— Все гаразд, ваша світлість? — запитує Марта, коли я нарешті заходжу до своїх покоїв.

— Так, — відповідаю я поспіхом, знімаючи плащ. — Просто трохи втомилася.

— Може, принести чаю?

— Ні, дякую. Я хочу побути одна.

Марта киває і виходить, зачинивши за собою двері. Я стою посеред кімнати, дивлячись у вікно. Там, за межами маєтку, розстеляється сіре небо, ніби перед бурею.

Мої пальці мимоволі стискають край столу.

Чому слова графині так зачіпають і болять?

Минає кілька днів. Потім тиждень. Час тягнеться повільно, мов густий туман, і кожна хвилина здається цілою вічністю.

Я не знаходжу собі місця. Спершу намагаюся зайнятися чимось — читати, гуляти садом, грати на фортепіано, але жодна справа не приносить спокою. Думки про Вітольда переслідують мене невпинно, як тінь.

Єлизавета знає його краще за мене… Вона була поруч з ним роками. Вона знає його слабкості й бажання.

Ця думка, мов отрута, повільно точить мене зсередини.

Марта приносить мені їжу, але я мало що доторкаюся до неї. Апетит відсутній, а ночами сон стає уривчастим і неспокійним.

А що як усе, що вона сказала, правда? Що як у Львові на нього чекає хтось інший?

Я стою біля вікна, вдивляючись у сіре небо, ніби шукаю там відповіді. Чую, як позаду мене скриплять двері.

Марта заходить тихо, я не звертаю на неї уваги.

— Ваша світлість, лист від князя, — каже вона, і її слова звучать як полегшення.

Серце підстрибує, і я швидко обертаюся. Вона стоїть тримаючи в руках невеликий конверт. Лист виглядає простим, без зайвих прикрас. Зараз це найцінніша річ в світі.

Беру його тремтячими пальцями, вдихаю глибоко, перш ніж розірвати печатку.

«Анастасіє,
Сподіваюся, цей лист знайде тебе в доброму здоров’ї. Моя поїздка триває довше, ніж я очікував, але кожного дня я думаю про тебе.
Наш останній вечір разом залишається для мене найтеплішим спогадом. Я обіцяв, що повернуся — і я дотримаю свого слова. Сподіваюся, ти чекаєш на мене так само, як я мрію знову побачити тебе.

Твій,
Вітольд»

Пальці міцно стискають лист. На очі навертаються сльози, але цього разу вони не болючі, а теплі, сповнені полегшення.

Він думає про мене. Він пам’ятає.

Мої сумніви розчиняються в теплі його слів, і вперше за довгі дні я відчуваю справжній спокій.

Ще кілька тижнів минають у тривожному очікуванні. Кожен день здається нескінченним, ніби час зупинився на півдорозі, лишаючи мене в невідомості. Я намагалася зайняти себе справами: прогулювалася садом, перечитувала улюблені книжки, але кожен звук біля воріт змушував моє серце підскакувати і визиратии у вікно.

Лист Вітольда став ковтком свіжого повітря, але тепер він здавався майже сном. Я перечитувала його знову і знову, щоб знайти в цих словах підтвердження того, що все буде добре.

Марта заходить до моїх покоїв із сяючим обличчям і моє серце завмирає.

— Ваша світлість! Князь повернувся! — каже вона схвильовано. — Його карета щойно в’їхала на подвір’я.

Я зупиняюся посеред кімнати, відчуваючи, як хвиля тепла накриває мене з голови до ніг.

Він тут. Він справді повернувся.

— Дякую, Марто, — шепочу я, ледве даючи лад емоціям.

Зупиняюся перед дзеркалом, вдивляюся у своє відображення. Пальці нервово ковзають по тканині сукні, а думки плутаються.

Як мені його зустріти? Що сказати?

Повільно спускаюся сходами, намагаюся дихати рівно, але від надмірного хвилювання всередині все перевертається. У вестибюлі стоїть Вітольд. Він виглядає втомленим після дороги, але його погляд упевнений і гострий, як завжди.

Коли наші погляди зустрічаються і серце вибухає швидким ритмом. Цього разу я вже не тікаю від своїх почуттів.

— Ваша світлість, — кажу я трохи тремтливим голосом, злегка кивнувши.

Його губи ледь помітно розтягуються в усмішку.

— Анастасіє… — його голос глибокий, трохи хриплий, але такий рідний. — Ти чекала на мене?

— Завжди, — відповідаю я тихо, і мої слова звучать простіше, ніж я очікувала.

На мить його погляд стає м’якшим, але він швидко ховає це за звичною стриманістю.

— Тоді я не змушу тебе чекати довше, — каже він, простягаючи руку.

Я вагаюся лише секунду, а потім торкаюся його долоні. Його пальці теплі, міцні, і цей простий жест раптом здається найважливішим у світі.

Свічки горять м’яким теплом, освітлюючи просторий обідній зал. Вітольд сидить навпроти мене, і між нами знову панує напружена тиша. Але цього разу вона інша — не холодна, а скоріше очікувальна, ніби кожен із нас чекає, хто першим порушить мовчання.

— Як пройшла поїздка? — питаю я, хоча насправді хвилююся.

— Довше, ніж я планував, — відповідає він, відставляючи келих з вином. — Але справи вирішені. Все минуло успішно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍